Сорокарічну Олену Стебліну у Хмільнику знають дуже багато людей, хоча вона сама не місцева. Має свій магазин для рукоділля, зараз після зміни його розташування, назва теж змінилась, але люди і далі за смачною назвою називають її «Зефіркою» Оленою, бо ж крамниця мала назву «ЗЕФІР».
Вона з тих, кого у народі звуть переселенцями, але це її аж ніяк не ображає, а от «сепаратистка» або «понаїхало» – больові точки для жінки. Чому? Нічого дивно тут немає, бо на Луганщині, звідки родом моя співрозмовниця, вона до останнього ходила з жовто-блакитною стрічкою на сумці, мала чітку проукраїнську позицію і однією з останніх покидала свою малу Батьківщину.
- Моя сім’я поїхала у 2014 року, коли стали вбивати наших друзів і коли з мерії зник жовто-блакитний стяг. Іронічно, що міська влада, як могла маневрувала, бо на День перемоги там був український прапор, але разом із георгієвською стрічкою, а з часом і зовсім зняли… Ми щойно виплатили кредит за будинок із садом, я мала свій бізнес, чоловік працював шахтарем, старша донька Настя була активною дівчинкою у шкільному житті, з молодшої Тані тренер з спортивної гімнастики обіцяла виховати другу Лілю Подкопаєву. Уявіть, як важко було покидати рідні місця, – розповідає моя героїня.
Їй дуже не вистачає луганського степу, їй бракує батьків, дідусів, бабусь: коли вона їхала, вони залишились : батьки, два дідуся, дві бабусі. Тепер залишились батьки і всього лиш одна бабця, за якою вони доглядають. Чому не поїхали? Сепаратисти? Як люблять у нас швидко «наректи» люди.
Ні ж бо! Батько, щирий українець, сказав, що якщо він покине свою землю, то автоматично визнає її уже не своєю. Йому, колишньому військовому, важко змиритись із теперішньою ситуацією, він майже не виходить у місто, лише при необхідності – просто не хоче, тому це робити змушена мама Олени.
Саме батьки виховали своїх доньок справжніми українками, навчили говорити дзвінкою українською, читати книжки рідною мовою. Навіть коли тато служив на Далекому Сході , Олена із сестрою гордо носили вишиванки і не соромились свого роду.
- Хмільник для проживання обрали випадково, просто через оголошення. Важко було дістатись до нього – їхали через Росію – не повірите. Зовсім не люб’язно нас зустріли і українські прикордонники: зі «скрипом» і запевненнями, що іншого шляху доїхати з двома дітьми не було, ми таки потрапили в Україну. У Хмільнику люди, з якими ми домовились про житло, чекали нас опівночі з гарячим супом – турбувались.
Так уже склалось, що родина Стебліних розпалась: зараз Олена живе зі своїми доньками, навчилась жити заново.
Вона дарує людям радість – до неї в магазин збігаються всі, хто любить творити, кожному жінка щось порадить, щось допоможе. Пішла на спорт – як люблять у нас говорити, стала стрункішою на 24 кілограми.
- Хтось йде у спортзал, аби схуднути, я ж шукала спокою і балансу, а в результаті – втратила кілограми, але знайшла дуже хороших друзів, з якими неймовірно добре і цікаво, – пояснює Олена.
ЇЇ старша донечка Анастасія зараз навчається в 10 класі, систематично ходить на заняття спортом та мріє пов’язати з цим свій майбутній фах. Молодша Таня танцює, почала грати на бандурі – життя кипить і у маленькому містечку!
ЇЇ мрія зараз – приїхати у вишиванці на Луганщину зовсім скоро і побачити, що у її рідному місті кругом майорять українські прапори. Отака проста і водночас складна мрія…
А поки «Зефірка» Олена живе і насолоджується цим, що має, бо щастя – в простих речах.
Наталя Міщук