Інколи мимохідь сказана батьками фраза своїм дітям, так і залишається болючою раною для людини впродовж всього життя.
Так-так, всі ми родом з дитинства. Коли стоїш перед якимось важливим вибором чи треба зробити рішучий крок, тут як тут пам’ять люб’язно тобі підсовує спогади: «А Іринка в тьоті Галі і «на фортепіано» ходить, і танцями займається… Не те що ти, ледащо!», «Чого ти ревеш? Будь мужиком!» , «Що ти з собою зробила? Ти в цьому підеш «на люди?», «Десятка? Добре, але це ти недопрацювала на два бали…», «Куди тобі із твоїм голосом пробуватись на ведучого свята. Молись, щоб після мутації голосу, він таким не залишився…»,
Ці болючі фрази можна продовжувати безкінечно, при чому, навряд чи є людина, якій матір чи батько таке не говорили. Чи значить це, що батьки були поганими, інколи, але найчастіше – це зовсім не так.
Нікого не вчили бути батьками, це стається або на рівні інтуїції, або людина повторює модель поведінки своїх тата чи мами, або ж навпаки – повністю від цієї моделі відмовляється. Просто інколи, подібні фрази, сказані в таку мить, що стають «ярликом» для дитини на все життя.
Якщо ти – мати чи батько, найкраще, що ти можеш зробити – намагатися не критикувати дитину раз за разом, уникати фраз «не люблю тебе», «ти ні на що не здатен», «у всіх діти – як діти, а ти…». Завтра ти забудеш, що ти говорив, а твої діти – ні.
Бо якщо постійно дитину називати ледачою, не талановитою, дурною, некрасивою (підстав своє слово), то рано чи пізно вона повірить в це сама…
Ваша Наталя Міщук