Золотиста, запашна, апетитна картопля по-уланівськи. Хто її скуштував хоча б раз, не забуде її смаку ніколи. Наша уланівська картопелька прославила Вінниччину на весь світ. Її рецепт можна знайти в ресторанах Канади, США чи Ізраїлю, а вигадала її зовсім випадково ще більше 70 років тому звичайна сільська кухарка з села Уланова Глафіра Дорош. У січні цього року цій легендарній жінці могло б виповнитися 100 років. Тож сьогодні – про Глафіру Дорош, її смачну картопельку та історію створення ексклюзивного рецепту, про що розповів на своїй сторінці у соцмережі відомий на Хмільниччині історик, почесний краєзнавець України та патріот нашої держави й малої батьківщини Микола Дорош.
- Глафіра Василівна Дорош народилася 5 січня 1921 року у селі Рибчинці Уланівського (нині Хмільницького) району у простій селянській родині. Важкі умови, під час радянських розбудовчих експериментів над людьми, привели до неймовірних страждань, труднощів і голодного існування. Під час більшовицького людомору 1932 – 1933 років у сім’ї померло п’ятеро дітей. Хиталося на межі й життя малої Глаші. Як вижила – Богу відомо. Коли дівчині виповнилося 14 років влада офіційно наділила норму цукрових буряків для обробітку. Сапала їх, доглядала щоденно до знемоги.
У 1937 році сім’я отримала новий удар від влади, батька заарештували, визнали «ворогом
народу». Життя стало нестерпно важким, непередбачуваним. Якось Глафіра попросила
сусіда, котрий працював в Уланові, підшукати їй будь-яку роботу. Уланів колись був
єврейським містечком, а відтак, населення оточуючих сіл масово йшло сюди у найми. Так
сталось, що молода, беручка до роботи дівчина невдовзі переселилась в Уланів, де
спочатку допомагала в одній із місцевих їдалень.
Чорним смерчем прокотилася нашим краєм німецько-радянська війна. Молодих, при
здоров’ї, хлопців і дівчат у 1942 – 1943 роках масово відправляли на примусові роботи до
Німеччини. Незважаючи на переховування, людей ловили і примусово відвозили в
теплушках до Рейху. Доля не обминула й Глафіру. Працювати довелося на військовому
заводі, де порядок і дисципліна були надто суворими. Та єдина думка – вижити і
повернутись на батьківщину, щоденно теплилась у серці землячки.
Глафіра Василівна неодноразово пригадувала, які хитрощі і винахідливість довелося
використовувати на чужині, аби не впасти, вижити у нестерпно важких умовах. Але серед
німецького населення також зустрічалися милосердні і чуйні люди. Наприклад, коли не
вдавалося для харчування пронести картоплю українським остарбайтерам на завод, то
німкені передавали її француженками, до яких наглядачі були більш терпимими,
лояльними. Ті мотузкою опускали картоплю на перший поверх, де й перебували
українські робітниці. Останні мали, кожна при собі, заздалегідь приготовлену ганчірочку з
ниткою, якою, замотавши картоплину, опускали у казан із киплячою водою. Це робилося
непомітно перед завантаженням одягу для подальшого виварювання.
– Той наїдок був найсмачнішим у всім моїм житті, – оповідала Глафіра Василівна.
І коли її на схилі літ запитували, яку страву найбільше полюбляє, жінка, не задумуючись
відповідала: «картоплю в мундирах».
Як зі звичайної картоплі вийшов справжній витвір мистецтва світового масштабу
– На березневому 1965 року пленумі ЦК КПРС «Про невідкладні міри в подальшому
розвитку сільського господарства СРСР» виявлено основні проблеми розвитку аграрного
сектора економіки, розроблено невідкладні економічні і організаційні заходи для
подальшого підняття, росту показників сільськогосподарського виробництва. Це був
своєрідний переломний етап у розвитку всього селянського укладу життя.
Невдовзі ЦК КПРС схвалив патріотичну ініціативу передового колгоспу «Дружба»
Хмільницького району на чолі з М.Д. Білоусом – на протязі двох років подолати
економічне відставання усіх колгоспів і радгоспів району і зробити кожне господарство
економічно сильним, процвітаючим.
Схвалити – це одне, а от виконати довелося з напруженням усіх сил. Запозичувати
кращий передовий досвід на Уланівщину ринули багато делегацій. І не дарма. Тут було що
показати: розвивалося рослинництво, тваринництво, будувалися нові господарчі
приміщення, будинки культури, машинно-тракторні парки, а ще дитячі садочки, аптеки,
навіть теплиці…
Зрозуміло, членів делегацій, журналістів потрібно було приязно зустріти, показати
вочевидь досягнення, пригостити та ще й у дорогу дати. Практично уланівська їдальня в ті
часи була тісно задіяна в орбіту роботи передового «Дружбівського» господарства. Досить
часті застілля і гостини привели до розвитку цього закладу харчування, значного
збільшення штату безпосередньо кухарів та обслуговуючих працівниць.
На початку літа 1965 року, за спеціальним завданням в Уланів завітав кореспондент
столичної газети «Известия». Його відвідини молочних і мясних тваринницьких ферм,
безмежних пшеничних полів, величезного уланівського ставу із різними катерами,
моторними човнами та катамаранами, невеличкий перепочинок біля кафе «Поплавок» –
настільки вразили, що столичний гість прямо не встигав робити помітки у блокноті, був
ошелешений розмахом економічного і культурного зростання господарства.
Забігаючи наперед, відзначу, що в грудні 1965 року за економічні показники і особливий
розвиток сільського господарства в Уланівському колгоспі «Дружба» М.Д. Білоусу було
присвоєно високе звання Героя Соціалістичної праці з врученням Золотої Зірки і ордена
В. Леніна. Так що результати праці на Уланівщині дійсно були показовими.
Та повернемось до вражень кореспондента «Известий». А коли Білоусів «бобик» обвіз
столичного журналіста господарствами Пагурець, Тарасок і Воронівець, гість із великими
враженнями пообіцяв неодмінно ще навідатись сюди у процвітаючий Уланів. Із екскурсії
дорогого газетяра повезли в Уланівську їдальню, де в окремій кімнаті для особливих
персон, кухар Глафіра Дорош приготувала свої оригінальні страви: картоплю, карасі в
сметані, деруни та ще і ще різні смачні та незвичні наїдки.
Вдячний захмелілий кореспондент особливо вподобав жовто-рум’яну печену на олії
картопельку, йому кілька разів підносили добавки. Експедитор колгоспу «Дружба» Іван
Аркадійович Шлапак, родом із моїх Воронівець, оповідав, що москвич навіть рецепт
смачнючої страви записав, розхвалював і вдячно наголошував, що подібного не куштував
у жодному ресторані столиці.
Пригощання тривало до пізнього вечора. А затим, втомленого та достатньо підпитого
журналіста повезли до Бердичева на поїзд до Москви. Як йому купляли квиток, садовили у
купейний вагон – нині ніхто не пам’ятає.
Приблизно через тиждень, вдячний москвич телефонував в Уланів. У короткій розмові з
М. Білоусом повідомив, що у купе десь загубив чи втратив свій блокнот зі всіма записами.
Тому у газеті з’явилася невеличка замітка, у якій висловлена щира вдячність керівнику
господарства за вагомі результати праці, а кухарці Дорош Глафірі за надто смачнющу
страву із назвою «Картошка по-улановски». З того часу й офіційно існує вказана назва.
Невдовзі, за згодою і схваленням Хмільницького РК КП і Вінницького обкому компартії
України, сумлінну трудівницю, Глафіру Василівну Дорош, 5 листопада 1965 року,
нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Це була неймовірно велична подія
у житті працьовитої жінки. Адже такою нагородою відзначалися трудівники полів і ферм,
робітники промисловості. А тут – проста сільська кухарка!
Нині різні домисли і прямо легенди ходять серед людей та у засобах інформації про
Глафіру Василівну і її смачний рецепт картоплі. Однак подібну страву у нашім краї
готували здавна, відколи олія стала більш вживаною, доступною для простолюду. А секрет
«картоплі по-уланівськи» в тому, що оригінальною страва з’явилася випадково.
Якось, під кінець робочого дня, у кухарки залишилася почищена невикористана картопля.
Аж тут приїжджає посланець од самого голови колгоспу з проханням приготувати вечерю
для поважного гостя. Не довго думаючи, Глафіра Василівна оту почищену картоплю
порозрізала на чотири шматочки, вкинула у киплячу олію, добре прожарила, приправила
часником, що лишився від пиріжків з горохом, та й подала на стіл. Поставила
фаршировану рибу та ще якісь наїдки, напої… Гість, поївши, щиро подякував господині та
керівництву колгоспу за смакоту та й пішов до своєї машини.
Таку страву в їдальні часто замовляли для трактористів, комбайнерів, щоби возити в поле
до місць роботи. Але Глафіра Дорош цю страву вдосконалила, внесла свої корективи, в
результаті чого наїдок зробився більш смачнішим, оригінальним, приємнішим на вигляд.
Аби в холодну осінню пору не вистуджувати страву, кухарка готувала її великими
шматками, різала картоплю на двоє, а велику – на четверо. Механізатори полюбляли
такий наїдок, тому й частенько замовляли.
Це тривало, практично до відвідин Уланова московським кореспондентом. А вже після
його замітки і нагородження Глафіри Василівни, дана страва почала масово
розповсюджуватись по всіх-усюдах. Навіть на весілля, не дивлячись на запах часнику,
замовляли незвичну страву.
Кількість бажаючих скуштувати лакому поживу різко збільшилось. В Уланів їхали звідусіль.
Чайна-їдальня стала замалою. І тоді мудрий керівник М.Д. Білоус при в’їзді в Уланів з боку
Хмільника вирішив збудувати чимале придорожнє кафе із назвою «Минутка». І дійсно, у
ліску, окрім чималого приміщення самої харчевні, побіля автомобільної траси, у стислі
строки зведено й встановлено велику гіпсову фігуру благородного оленя, рекламний щит,
змуровано і викладено мозаїкою автобусну зупинку, через дорогу, на стоянці транспорту,
змуровано естакаду для побіжного ремонту автомобілів, трішечки нижче викопано і
облагороджено шахтну криницю зі встановленим символом краю журавля-лелеки,
прилаштовано дерев’яне з обручами відро із квартою, висаджено декоративні дерева,
квіти… Слава про знамениту кухарку за короткий час розповсюдилась далеко за межі
краю.
Наполеглива трудівниця невтомно працювала, винаходила все нові й нові страви,
висилала їх рецепти до редакцій газет, журналів, календарів і т.п. Їй дякували, висилали
подарунки, сувеніри, вітали зі святами, навіть хтось поштою надіслав сувій тканини…
Сумлінну працівницю запрошували на роботу в ресторани Москви, Києва, Вінниці…
Працьовита жінка неодноразово їздила на виставки досягнень народного господарства
Радянського Союзу до столиці – Москви, у Київ, де також демонструвала свою смачнющу
картоплю. Її портрети висіли на дошці пошани у Вінниці, Хмільнику, Уланові.
Це все було, було…
Прикро, але в деяких газетах та в Інтернеті дещо спотворено описують процес
кулінарного росту Глафіри Василівни. Наголошують, що вона своєю стравою, ніби
врятувала кар’єру якогось обласного начальника та ін. Це все не так!
Її звичайний трудовий подвиг – у наполегливій щоденній праці, любові до професії,
дорученої справи, рідного краю. Вона зуміла своїм відношенням до роботи підняти славу
Уланова, нашої землі і цим вже заслужила щиру шану від людей на роки й віки.
Нині 100 років славній землячці. Та її справа живе, теплиться у серцях свідомих краян,
вивчається у кулінарних закладах, подається в ресторанах Росії, США, Ізраїлю, Канади,
навіть далекої Австралії – по всьому світу. Вона залишила у своєму житті помітний
яскравий слід. А що залишимо для краю ми?
Почесний краєзнавець України звернувся до краян з пропозицією гідно вшанувати
авторку всесвітньовідомого рецепту “Картоплі по-уланівськи”:
– Дорогі краяни! Прискіпливо вивчаючи славну минувшину, вважаю за потрібне визнати
нашу знамениту «Картоплю по-уланівськи» важливим об’єктом нематеріальної культури
Вінниччини. Для цього необхідно організовувати через кожних два роки проведення в
Уланові гастрономічного фесту «Картопля по-уланівськи». Куди запрошувати учасників
зі всієї Вінниччини, та сусідніх областей. Подібне проводиться по всій країні. Наприклад,
фестиваль дерунів у Коростені, млинців у Львові і т.п.
А взагалі, шановні земляки, керівництву Уланова, Хмільницького району і Вінниччини
потрібно ставити більш глобальніші масштаби до подібного. Є велика надія, що наш
Уланів у майбутньому, буде проводити не лише місцевий, а й регіональний та
міжнародний фестиваль «Картопля по-уланівськи». Як би це було здорово для всієї
громади!
Про це вже говорилося раніше, але віз і нині там. Тому нам, насамперед, не гаючись,
потрібно встановити меморіальну дошку із відповідним написом на колишньому
приміщенні, де працювала Глафіра Василівна. І, звичайно, виготовити й встановити
пам’ятник «Картоплі по-уланівськи» у центрі Уланова, на зразок дерунам у Коростені,
галушкам у Полтаві, вареникам у Черкасах, пиву в Бердичеві, морозиву – в Житомирі,
квасолі в Ужгороді та ін.
Нашу «Картоплю по-уланівськи» знає весь світ, а це, повірте, гордість Уланівщини, всього
краю, слава і вагоме визнання.
У квітні 2019 року винахід нашої землячки як один з цікавих елементів, подали на
здобуття статусу об’єкта нематеріальної спадщини обласного рівня. Але поки що
страві так цього статусу й не надали.
Рецепт “Картоплі по-уланівськи”
Поставте на плиту чавунний казанок. Влийте півлітра соняшникової олії. Почистіть 1 кг картоплі, розрізаючи його уздовж на чотири частини, і киньте в нагріту олію.
Поки картопля вариться, приготуйте часникову підливу. Для цього часник подавіть або розітріть в окремому посуді, вливши трохи соняшникової олії, посоліть – повинна вийти густа маса.
Хвилин через 20, коли картопля стане золотистою, вийміть її шумівкою, щоб олія стекла. Викладіть на блюдо, полийте часниковим соусом і накрийте на пару хвилин кришкою – має пропарити. Зверху можна посипати зеленню або шкварками, а можна і тим і іншим — буде тільки смачніше.
