Андрій Гендега родом із села Митинці Хмільницького району. З ворожого полону його звільнили в рамках дводенного обміну військовополоненими 5 і 6 березня 2026 року. Після лікування захисника зустріли 25 квітня на хмільницькому вокзалі, з квітами, українськими стягами і теплими словами.
Нашим колегам із Суспільного звільнений з полону захисник розповів про умови перебування там, повернення додому та емоції, які переповнювали його у ті моменти.
У липні 2024 року розпочався військовий шлях Андрія Гендеги. Служив на Покровському напрямку. Саме там і потрапив у полон.
- Я був на евакові. Коли один із побратимів відмовився їхати на завдання, я зайняв його місце. Наша група потрапила під мінометний обстріл — троє загинули. А я втратив свіомість від вибухової хвилі. Коли прийшов до тями, був вже зв’язаний. Поруч — дев’ять росіян, – розповів наш земляк журналістам.
Спочатку його тримали в бліндажі поблизу лінії фронту, потім перевезли до Авдіївки.
За його словами, він добу провів у донецькому сізо, а потім перевели у кіровську колонію №8 на Донеччині. Після трьох місяців перебування в колонії його етапували у місто Орськ Оренбурзької області, розташоване біля Уральських гір.
- На Донеччині знущалися по-звірячому: зуби вирвали плоскогубцями, били струмом, шокерами, дубинками. Причин не шукали. Немає в них настрою — відкривають камеру. На Уралі вже струм не застосовували, тільки шокери і дубинки. Коли туди потрапили, перші 46 днів постійно стояли, сідати на лавочку було заборонено, – розповів Андрій.
- В Орську умови перебування були важкими. У камерах сиро, грибок на стінах. Вікна пластикові були — забілені вапном, щоб ми не бачили, що на дворі робиться. Такі щілини були, між вікном і стіною, що рука могла пролізти. З камери випускали раз на тиждень — це в баню. На дві хвилини під холодну воду.
У камері захисник перебував разом з військовими з Рівненської та Полтавської областей. За його словами, всі старалися один одного підтримувати. Розповідали про себе все — починаючи від садочка, ділилися спогадами. Це допомагало триматися. Вчили прізвища, номери телефонів рідних один одного, щоб якщо хтось раптом перший вийде, міг зв’язатися і повідомити родину.
Про те, що його везуть на обмін, захисник не знав до останнього. Усі військовополонені були з зав’язаними очима, тому думали. що їх везуть на черговий етап.
- Дізналися уже в Білорусі, коли нам розв’язали очі і сказали, що ми вільні. Нас було 300 людей, всі сидять в літаку, ніхто нічого не знає. Всі один на одного дивляться. І тут бачимо, – автобуси їдуть. Тоді вже зрозуміли, що це обмін.
Після звільнення він зателефонував знайомій, номер якої пам’ятав. Саме вона повідомила новину його матері. Вдома на нього чекали мама, сестра, тітка, дядько та їхня родина.
Мати взяла його на виховання з інтернату у віці двох років. Що син у полоні, вона дізналася у вересні 2024 року. Офіційне ж підтвердження отримала у жовтні.
- У Кіровській колонії нам дозволили написати лист рідним. Написав мамі, вона його отримала. Згодом побачила зі мною відео, яке записував місцевий волонтер. 28 вересня мама уже знала, що я в полоні. А в жовтні це підтвердили їй офіційно. Після обміну вона на другий чи на третій день приїхала до мене у госпіталь. Емоції зашкалювали, сльози. Мати теж плаче. Кажу: “Не плачте, живий, здоровий. Я тут.
У Хмільнику разом із його рідними на вокзал прийшли родини зниклих безвісти захисників та небайдужі містяни.
- Не очікував побачити стільки людей на вокзалі. Думав, що прийдуть рідні і знайомі, натомість зустрічали близько сорока людей. Сердечко почало колотити, сльози навертатись. Бачу, вони з прапорами, з кульками, квітами, зі слізьми. Цього не передати. Ці емоції можна лише відчути.
Після проходження реабілітації Андрій Гендега планує поїхати в той інтернат, де був сам, з подарунками для дітлахів.