Сьогодні голова Хмільницької районної державної адміністрації Максим Мазурик, голова Хмільницької районної ради Зоя Бонсевич, Уланівський сільський голова Сергій Голубенко поклали квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку, що в Уланові, з нагоди 159-ї річниці перепоховання Тараса Григоровича Шевченка в Україні.
А заступник голови РДА Юрій Шевченко і заступник голови райради Анатолій Войцещук взяли участь у церемонії покладання квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку, що в Хмільнику.
Геніальним українським поетом і художником пройдено 47 років життєвого шляху: 24 роки – в кріпосному рабстві, 10 літ – волі, радостей життя і високої творчості, 11 років невимовно тяжкої солдатської муштри, яка геть підірвала його здоров’я, нарешті, три роки доживання в Петербурзі під постійним негласним наглядом жандармів.
Повернувшись до Петербурга зі своєї останньої подорожі Україною у вересні 1859 року, Тарас Григорович з листопада 1860 року почав часто нездужати.
У день смерті поета всі, хто був увечері на панахиді, зібралися в квартирі його друга й душоприказника М.М. Лазаревського, де тоді ж було вирішено, як увічнити пам’ять Т.Г.Шевченка. Першим із восьми заходів вирішили: перевезти тіло поета в Україну, згідно з його заповітом від 1845 року:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій.
Для Шевченка Україна – найвища святиня земна, за неї він готовий був принести в жертву Богові і тіло, й душу, для неї він жив і страждав.
І в 1847 році він прохав однієї ласки: упокоїти його кістки в рідній землі.
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести і положити
На Дніпрових горах.
(“Сон”, “Гори мої високії”).
Отож, труна з прахом поета переночувала у церкві Різдва, що на Подолі. Наступного дня жалобний похід у супроводі великого натовпу потягнувся по шосе до Ланцюгового мосту, за яким через великий розлив Дніпра стояли тоді пароплави. На одному з них і відбув наш Тарас у своє плавання до тихого вічного пристанища.
Через сильну весняну повінь того року пароплав не зміг у Каневі пристати до берега, і мусив зупинитися на чималій відстані від нього. Після тривалих суперечок вирішили вивантажитися таким чином: дістали звичайний драбинчастий віз, спустили на нього з пароплава труну, запряглися замість коней та й потягли його до берега. На березі небіжчика зустріло місцеве духівництво, труну поставили на ноші і “понесли батька дужого на руках своїх”.
Відправивши панахиду в день прибуття, друзі поета вирушили на Чернечу гору вибирати місце для могили. 22 травня 1861 року о 7-й годині вечора при численному напливі народу з передмість і навколишніх сіл на Чернечій горі поховали Великого кобзаря України.
Так завершився останній шлях Т.Г. Шевченка в рідну Україну, про яку з болем писав:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Текст та фото – офіційний сайт Хмільницької РДА
