Святвечір або багата кутя – чисто родинне свято

Святвечір або багата кутя – чисто родинне свято

Святвечір, багатий вечір, багата кутя, вілія… Це одне з найурочистіших свят. В окремих регіонах були різні звичаї, пов’язані з цим днем, але всюди українці готували першу кутю. Її називали багатою, оскільки, крім неї, готували ще одинадцять пісних страв, серед яких мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею і капустою, картопля і узвар.

Кутю традиційно виготовляли з пшеничного чи ячмінного зерна (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб щоб остаточно звільнити від луски.

Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею пов’язано чимало обрядодій. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик – на добробут, а запали – на лихе передвістя.

До звареного збіжжя додавали меду. В інших регіонах заправляли товченим маком, волоськими горіхами, родзинками та іншими смаковитими приправами. Усе це розмішували узваром.

На особливу увагу заслуговує обряд “Нести кутю на покутю”. Адже вона неодмінно повинна була стояти в новому горщикові протягом усіх свят. У деяких районах це мав зробити найменший хлопчик у родині. Напередодні батько виплітав йому нові вовняні рукавички. Одягнувши їх, хлопчик брав горщика і, несучи його, декламував: “Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли (або курчата) сіли”.

На півдні України кутю як правило несла господиня. Перед тим всі присутні сідали  і супроводжували дію звуками квочки (кво-кво), коли ж ставила узвар, то просила всіх встати і кудкудакати. Це для того, щоб гарно неслися кури і виводили курчат. Деінде садовили на покуті дітей, і ті гуртом відтворювали пташині звуки. На Чернігівщині господиня імітувала це тоді, як подавали їсти кутю.

Волиняни напередодні Різдва мастили хатню долівку, вносили оберемок сіна і стелили його під столом. Сіно мало пролежати там до Водохрещ. Гарною ознакою було, якщо у ньому переспав пес або кіт. У західних областях України до хати вносили плуга або ярмо, столярські причандалля, а деінде випікали тістечка у формі господарського реманенту або збруї, обрядовий хліб “Василі”, який також ставили на покуть.

Як тільки на небосхилі з’являлася перша підвечірня зірка, всією родиною сідали за багатий стіл. Першим займав місце господар, а за ним і всі інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем. Вставши, глава сімейства пропонував пом’янути покійників та запросити їх на святвечір. Слідом за господарем виголошували молитву і всі присутні.поетично-хвилюючі слова були звернені до тих, хто “заблукав у лісі, втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги”.

Обряд поминання померлих є в усіх регіонах. В одних випадках цим дійством започатковували вечерю, в інших – робили це наприкінці. Господар поіменно називав небіжчиків, приказуючи: “Хто вмер, той у ямі, а хто живий, той з нами” чи “Царство їм небесне, хай легенько лежиться, а нам легко живеться!”. Залишивши трохи куті в мисці, клали в неї чи поруч ложки, а вдосвіта  на Різдво дивилися, чи не перевернулася чиясь: це означало, що власник такої ложки “скоро піде з цього світу”.

Наступну молитву виголошували  нині сущим – усім членам родини. Їм зичили здоров’я і щастя, бажали, щоб гуртом та в злагоді дочекатися наступного Різдва. Після цього господар брав свічку та миску з кутею і, поклонившись до чотирьох кутів, передавав страву дружині. Перед тим, як почати їсти, старійшина, зачерпнувши ложкою куті, підкидав її до стелі – “на приплід”. Усі стежили, скільки прилипне зернин, ото стільки з’явиться в новому році ягняток і іншої живності. Друга порція призначалася врожаєві зернових, третя – кількості роїв, адже традиційно в кожному господарстві тримали бджіл. Тільки після цього починали вечеряти.

Після вечері діти відносили обрядову їжу своїм хрещеним та бабам-пупорізкам. Щоправда, на Херсонщині робили це напередодні вечері. Матері клали на тарілку калачі, іноді цукерки і діти, зайшовши до хати, казали: “Добрий вечір, мама і тато прислали вам хліб-сіль і вечерю”. Хрещені (навістити їх було за священний обов’язок) забирали принесену вечерю і взамін давали свою. Натомість дітей ощедровували горіхами, цукерками чи грішми.

Якщо хтось за вечерею необавом чхнув, що вважалося доброю прикметою, то господар символічно “дарував” шмат землі чи якусь тварину, а коли вдавився, то це віщувало сумну звістку. Після всього господиня мила посуд, а воду зливала в карафку, щоб нею напровесні скропити молодий приплід, переважно курчат чи качат, яких уперше випускали надвір.

Напередодні Різдва українці також не забували й про хатні прикраси. Наприклад, виготовляли “голубці” у вигляді птахів. Для цього брали шкаралупу з-під яйця, з обох боків робили два отвори і просовували через них кольоровий папір. Такі вироби підвішували до сволока. Фігурка птаха здавна ототожнювалась з сонцем.

Крім “голубців”, були досить поширеними “павуки”. До речі, їх виготовляли й на Вінниччині. А вчора, 5 січня,  в приміщенні історичного музею імені Василя Порика було проведено майстер-клас із виготовлення цих  давніх різдвяних прикрас, спільно з працівниками Порицького Будинку культури, бібліотеки та Порицького сільського клубу.

“Павучків” вважають оберегом та символом Всесвіту. Їх виготовляли з соломи і підвішували в хаті до центрального сволока на довгій волосині з конячого хвоста. Завдяки кругообігу повітря – через вхідні двері та з палаючої печі – великий “павук” разом з приправленими до нього близнюками повертався в різні боки. Збереглися деякі повір’я, пов’язані з “павуком”. Зокрема, якщо людина хвора, то потрібно постояти під “павуком”. Люди вірили, що “павуки” вбирають негативну енергетику. Крім того, така прикраса притягує родинне щастя.

Не менш поетичними були й ворожіння та заклинання. Наприклад, хлопець, який не хотів, щоб до його юнки засилали сватів інші парубки, йшов увечері до млина, брав три скіпки зі шлюзів, які перетинали лотоку, загортав їх у ганчірку і таємно втикав у одвірок нареченої, приказуючи: “Як сеся застава не пущає воду на лотоки, так би (ім’я дівчини) не пускала сватів, окрім мене”.

Удома розплітали волосся, брали в руки хліб і, тричі обійшовши оселю, дивились у вікно, де начебто “має показатися доля”. Дехто з юнок змивав обличчя калиновим соком, щоб завжди було рум’яним.

З багатим святвечором пов’язано чимало повір’їв. Господарі готували для взуття нові солом’яні устілки, котрі носили до Василів, потім перевертали їх на другий бік, а після Водохрещ підкурювали корів, які хворіли.

Ворожили і в такий спосіб. Дівчата, пов’язавши вузлами хустини, клали їх у ночви й імітували рухами, начебто палають – чиї хустки випали на долівку, ті юнки підуть заміж. Після цього клали на столі різні речі (сокиру, ножиці, чарку тощо), із зав’язаними очима почергово підходили, – до якої речі доторкнулася, таким на вдачу буде майбутній чоловік.

Крім молоді, ворожили й старші люди. Їх переважно турбувало, скільки кому жити. Ставши між лампадкою і свічкою, дивилися, чи буде подвійна тінь; якщо тільки одна, то це на швидку смерть.

Зі святвечором пов’язані й прогнозування.  Щоправда, вони значно бідніші, ніж новорічні.

  • На багату кутю зоряне небо – кури добре нестимуться і вродить горох.
  • Місячна ніч – врожай на баштани.
  • Ожеледь на деревах – вродять горіхи і садовина.
  • Сніг іде – врожай на яблука.
  • Іній або сніг – на мокре літо і дорід зернових.
  • Після вечері дивляться у вікно – якщо чисте й зоряне небо, то буде сухе й урожайне літо,  і навпаки.

Фото – група історичного музею імені Василя Порика у Фейсбук, Краєзнавчо-туристичний портал.

Поділитись у соц мережі


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *