Сторінки історії Хмільницького району. “Війни домові”…

Триває наша постійна рубрика, присвячена невідомим яскравим сторінкам історії Хмільника та Хмільницького району. Сьогодні до Вашої уваги – “війни домові”… Це відкрита ворожнеча між представниками польської шляхти у 15-17 ст., які володіли тоді землями сучасної Вінниччини, зокрема й Хмільницького району.

Вчитель, історик та краєзнавець Василь Маринич зібрав з цього приводу підбірку цікавих та трагічних історичних фактів. Зокрема, як через ці війни, в першу чергу, страждало мирне українське населення…

Шановні читачі! Просимо Вас повідомляти теми з історії Хмільника та Хмільницького району, які б зацікавили Вас для подальшої публікації та вивчення на наших сторінках!

Отже – “війни домові…”

– Найбільшим лихом для українців стали внутрішні війни магнатів, які наплювавши на власний народ і державність, творили свої «королівщини», нагло захоплюючи спочатку селянські землі, а потім маєтності середньої та дрібної шляхти, перетворюючи останніх в посесорів. Ці війни проявлялися в частих наїздах, грабунках і самовільному захопленню спірних територій чи маєтностей, – розповідає Василь Маринич. – Загони дворян-козаків шляхом збройних набігів нищили чуже майно, переселяли підданих іншого пана до своїх маєтків або захоплювали землі. У цих нападах брало участь і місцеве населення, теж сподіваючись чимось поживитися чи виконуючи волю свого пана.

До наїздів спонукало і безсилля урядової адміністрації або її упередженість. На той час усі добре знали сутність прислів’їв: «До Бога високо, а до короля далеко», «Трибунал з декретом, а Радзивілл з мушкетом». Замість судової тяганини шляхтичі намагалися вирішити проблеми самотужки, фактично самосудом. Карали й тих посадовців, що не дбали про дотримання законності, — інколи незважаючи на високий ранг. Пиківська волость Великого князівства Литовського межувала із Хмільницьким староством Королівства Польського, що ще більше посилювало безкарність. І навіть після Люблінської унії, попри те, що в 1570 році були остаточно врегульовані кордони Брацлавського і Подільського воєводств війни домові не припинилися.

Як правило, організатори насильницьких акцій одержували попередньо інформацію від своєї агентури, що могла повідомити про найбільш вдалий момент для нападу. Найчастіше це був час, коли власник разом з озброєними слугами від’їжджав у справах, а залишалися тільки жінки, діти, чоловіки похилого віку. Нападали також під час хвороби сусіда, смерті власника або під час поховання. Але такі випадки плямували шляхетну гідність нападника.

Більшість наїздів припадали на кінець липня — початок вересня, коли можна було вивезти до себе зібраний урожай. Чисельність нападників коливалася від кількох сотень до тисячі й більше. Інколи походи тривали кілька днів, особливо коли необхідно було брати укріплені маєтки штурмом. Залежно від фінансових можливостей агресора, менше — від мети нападу — загони складалися з від 200 до 7000 людей. Чимало було серед приватних військ іноземців, різного роду ізгоїв — злочинців, військовополонених, збіднілої шляхти, найманців – перекотиполе, готових на будь-які вчинки за волею патрона. Масовість загонам створювало залучення місцевого люду — «служилих бояр і козачків», міщан на чолі з війтами, інколи — навіть селян з косами. Часто до нападників приєднувалися сусіди-шляхтичі, родичі, товариші по зброї, щоб мати свою частку здобичі. Організатор нападу і його помічники не обов’язково брали в ньому участь, досить було призначити начальників корогв.

Щоб психологічно тиснути на оборонців маєтку чи села, нападники «в труби, сурми і бубни вдаривши, і окрик великий справивши», деморалізовували їх. Часто удавали, начебто у них багато татарських воїнів. Цей тактичний хід, як правило, спрацьовував: знаючи, що для мусульман правила християнського милосердя — пустий звук, люди тікали до лісу. Якщо це відбувалося вночі (нічні напади вважалися непристойними, надто цинічними, але на це мало зважали), ефект був максимальним. Інколи вночі підпалювали замки сусідів, що найчастіше майже повністю знищувалися. У разі тривалої облоги нападники зосереджували артилерійський та рушничний вогонь по шляхетському палацу (світлиці, хоромах), який часто мав вікна-бійниці. При цьому втрати оборонців могли бути досить значними.

Якщо у війнах із зовнішніми ворогами шляхта дотримувалася чіткого кодексу військової честі, то в домових війнах панували зневага і презирство. Сумно, але факт: жертвами наїздів часто ставали діти й жінки, їх вбивали, вони горіли у вогні, тонули в річках, намагаючись врятуватися.

Траплялися і наїзди дещо іншого характеру. Загін рушав «на ворога» з прапорами, бубнами, сурмами, корогвами, рушницями. Здавалося, маєток суперника буде рознесено на друзки, але вояки лише обтрушували груші, знищували запаси городини. Інколи агресивні наміри лише декларувалися лайкою й образами.

Практично до половини XVI ст. продовжується така боротьба, що не дає можливості окреслити точні кордони між володіннями Подільськими землями цих держав. Щоб усунути таку аморфність у територіальних володіннях, у 1546 р. на Поділлі працювала так звана обмежувальна комісія. Однак і вона не внесла чіткої ясноті. В люстрації Хмільницького староства за 1565 рік відмічається: «Там же за Улановом до литовського кордону одна пустиня, на якій раніше села бували і могли б бути при спокої і за постановою з Литви. То є Кожухів (?), Лип’ятин, Тараски, Подорожна, Головчинці, котрих прирівнюють до Уланова».

Визначаючи кордони староства Вінницького королівські комісари відмічали: «І мають міщани вінницькі і їх нащадки на віки вічні земельні держання в тих кордонах, а пан Семен Кмітич і пані Іванна Дубицька, і брат його Олександр Дмитров і нащадки їх не мають землі ці ніколи заступати, а ні міщан Вінницьких в свої підданці брати. І те оголошено і пожалувано перед нами війту і міщанам Вінницьким, так як багато кривд і утисків, насильств і грабежів збіжжя, сіна та скотини сталися від пана Семена Кмітича, від пані Дубицької, від пана Олександра і їх людей; котрим збитки тепер ново пороблені, окрім минулих, становлять п’ятсот кіп грошей і за то нас просили, аби того ж року, після присяги, про ті втрати і шкоду сказали; для того щоб їм більше кривди не чинили, в комісії господарській жодної несправедливості не було, аби збитки їм в тому ж році були повернуті. Всі їх розмови про збитки були звернені до його милості господаря короля; в чому буде видано його милості сукупний розрахунок. І на то війтові і міщанам Вінницьким дано лист судовий з нашими печатками. Писано в Вінниці, в рік Божого Народження тисяча п’ятсот тридцятий, місяця травня, двадцять п’ятого дня, сорок шостого індикта…»

Так господарський дяк Л.П.Тишкевич проводячи в 1545р. ревізію Вінницького замку констатував: «А яке поселення Вонячин (сучасне с. Городище Літинського р-ну) на той час пан Семен Кмітович держить від його милості государя, – я хотів того помістя повинності, майно і податки в реєстри мої внести, а пан Семен Кмітович повідомив, що з того всього помістя майно, повинності і податки він сам реєстр справивши, до його милості государя послав. Також дав він знати про те, що тому помістю від замку і волості Хмільницької кривди і утиски великі через посягання на землі і сіножаті внаслідок набігів, підпалів і грабежів. І в ті часи коли я там був наслали на сіножаті того помістя хмільничани, декілька копиць сіна спалили, а інше забрали не дбаючи про листи господарські». Навряд чи подібні «сусідські» стосунки сприяли зміцненню обороноздатності. Польська люстрація, описуючи Хмільник, повідомляє, що місцевий «староста часто прощає жителям немало чиншу і інших даней або на викуп жінки і дітей з татарського полону, або коли понесуть великі збитки від прикордонних недругів – від валахів чи литвин. Таким чином чинш зменшується частково ради милосердя, частково для того, щоб люди не розходились на прикордонні слободи».

В 1602 р. Струсь виграє тяжбу із Янушем Збаразьким про збіглих підданих, а в 1605 р. судиться зі старостою брацлавським Олександром Калиновським за село Мізяків, внаслідок чого воно відходить до Калиновського.

Прикладом може бути судова тяжба між брацлавським старостою Єжи Струсем і князем Горським, що тримав Пиківську волость. Струсь хотів забрати собі королівські землі, де Горський осадив села Люлинці, Кутищі і Переломисвіт. Справі про взаємні наїзди не було кінця. Люди Струся нападали на Пиківську волость, громили її захисників і грабували підданих князя. У відповідь люди Горського нападали на струсеві землі в районі Радівка-Гулівці. В 1599 році, Струсь взяв роту службового люду і, напавши на замок Глинський князів Друцьких-Горських, вибив їх з того замку, потім наїхав на с. Молинці (Molincy), що належали до Пикова. Під час першого набігу забрано: 2 коня, 3 клячі, 15 волів, 14 корів, 70 овець, 40 свиней, 50 вуликів; під час другого – 10 волів, 8 корів, 4 яловиці, 30 свиней, 40 овець. Тільки в 1602 році князям Друцьким вдається добитись своєї спадщини.

В результаті міжусобних воєн та боротьби між українською та польською шляхтою багато селищ було зруйновано, і вони назавжди зникли. Проведена ревізія показала, що біля Пикова і Янева із 15 сіл залишилося лише 5. Цікавим є документ датований 1602 роком, де сповіщається, що князь Друцький-Гірський позиває Хоткевич-Корецьку за те, що вона привласнила його людину з Пикова. Тому в 1603р. Горський, після 10-літньої війни із вінницьким старостою, змушений продати свої Сниводовські грунти (Пиківську волость: Пиків, Глинськ та села, що до них належали) Янушеві Острозькому, але «grozna wojne domowa» на цьому не припиняється.

Довідка Вікіпедії:

– Семен Кмітич (*д/н — після 1552) — державний та військовий діяч Великого князівства Литовського.

Життєпис

Походив з українського шляхетського роду Кмітів гербу Хоругви Кмітів. Молодший син Кміти Олександровича, намісника черкаського. Про дату народження нічого невідомо. 1527 році разом з братом Кшиштофом стає королівським дворянином. 1539 року великим князем Литовським і королем Польським Сигізмундом I призначається державцем чорнобильським у відшкодування збитків, завданих йому татарами. 1541 року за рішення короля передав Чорнобиль Олізару Волочковичу.

Натомість призначається Вонячинським намісником. Володів ним до 1547 року. На посаді значно розширив володіння на Брацлавщині та Київщині, вступивши в конфлікт із родом Сангушків. Між 1545 і 1552 роками отримав привілеї на села Літин, Пултівці, Салаши. 1547 році передав намісництво Дмитру Вишневецькому. 1552 році після смерті старшого брата успадкував його маєтності. Подальша доля невідома.