Триває наша постійна рубрика, присвячена невідомим яскравим сторінкам історії Хмільника та Хмільницького району. Сьогодні до Вашої уваги – перебіг становлення християнства на Русі. Автор цього дослідження – відомий вчитель, історик та краєзнавець Василь Маринич.
Безумовно, що ці події тисячолітньої давнини відбувались й на теренах Хмільницького району. Бо історик наводить й цікавий факт – “На черняхівських поселеннях Хмільницького краю зустрічаються рештки посуду із символом хреста. Це дає підстави стверджувати, що вже тоді на наших теренах жили християни.”
Шановні читачі! Просимо Вас повідомляти теми з історії Хмільника та Хмільницького району, які б зацікавили Вас для подальшої публікації та вивчення на наших сторінках!
– Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть. Історичні джерела засвідчують його присутність у заселених греками містах Північного Причорномор’я ще на початку нашої ери. Звідси воно знайшло собі шлях до Східної Європи. На наших теренах християнство поширював Єрусалим, який справедливо називають Матір’ю Церков, оскільки тут протікало земне життя і проповідь Ісуса Христа, і саме тут Господь благоволив принести себе в жертву за людство. Саме тут відбувалося зішестя Святого Духа на апостолів у Синайській світлиці і тому це місце можна вважати місцем народження всієї Православної Церкви. Звідси апостоли розійшлися на проповідь.
У 301 р., за часів імператора Діоклетіана, Патріарх Єрусалимський Гермон послав у країну Тавроскифів, в місто Херсонес, єпископів Єфрема та Василя. Наступні роки, Єрусалимські патріархи також поставляли єпископів та терени сучасної України. «Повість минулих літ» містить апокрифічний сюжет, за яким апостол Андрій Первозванний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. Краєзнавець Арсеній Ратушний відмічає: «У Євсевія Кесарійського, церковного письменника ІV-V сторіч, записано, що учні Ісуса Христа розсіялись для проповіді Євангелія і що Скуфія дісталась Андрію Первозванному. У Євхерія Ліонського (пом. 449 р.) також згадується про те, що Андрій пом’якшив своєю проповіддю скіфів. У Єпіфанія Кіпрського (IV сторіччя) також є вказівка про те, що Андрій був у скіфів. Ми маємо всі підстави гадати, що християнська віра (релігія) була занесена до нас дуже рано, а вже державною вона стала при Володимирі в 988 році. Нашу місцевість греки називали Скуфією, римляни — Сарматією. Церковні письменники ІІІ-V сторіч Іоан Златоуст (пом. 240 р.), Тертулліан (пом. 405 р.), Ієронім (пом. 420 р.) вважали Скуфію в числі країн, де християнство було введено. «Холоди Скуфії палають жаром християнської віри» — Ієронім». За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Климент IV.
Побутують версії, що хрещеним був князь Кий. «А Кий князював у своєму роду і ходив до царя грецького, і той цар, переказують, зустрічав його з великою шанобою та почестями.» Так зустрічали рівні рівних і за титулом і за вірою. Варварів так точно не зустрічали.
При археологічних розкопках поблизу Чернівців було знайдено формочку для відливання натільних хрестиків, датовану IV ст. На черняхівських поселеннях Хмільницького краю зустрічаються рештки посуду із символом хреста. Це дає підстави стверджувати, що вже тоді на наших теренах жили християни. Виникає писемність – глаголиця. Щоправда, наші пращури були Єрусалимського патріархату та аріанами, церква не була державною (священики не прославляли князів, а лише одного бога, церква не була багатою й пишною, не переслідувалася інша віра, тощо), тому після Володимира Великого цю сторінку історії було старанно зачищено (для Константинопольського патріархату аріани були єретиками).
Для довідки. Офіційно вважають, що назва вчення походить від імені Арія (256 — 336) — священиказ Александрії. На Нікейському соборі 325 року внаслідок як словесних дискусій, так і фізичного насилля, аріанство було визнане за єресь. Попри це, аріанство було наймасовішою християнською течією IV століття в Римській імперії. Більше того, від 336 до 381 року аріанство було офіційно визнаною релігією імперії, особливою підтримкою користувалося за імператора Констанція II. Якєресь аріанство засуджене остаточно на соборі в 381 році, однак дістало поширення середгерманців та було релігією германських держав аж до VI століття.
Однак доля Єрусалима завжди була трагічна. У 614 році святе місто і його пам’ятники були зруйновані й опоганені перським царем Хосроєм, що вивіз у Персію навіть святиню древа святого Хреста. У 637 році Єрусалим був узятий арабами. Його вплив на Русь слабшає і пальму першості перехоплює Константинополь, який почав боротьбу за ідеологічний вплив на наші землі. На могилі Аскольда було поставлено церкву, як підтвердження, що він був християнином. Хрестився він у 860 р. уже за канонами Константинополя. Канонічність цього хрещення документально підтверджують «Послання» тодішнього патріарха Фотія та організація на давньоруських землях Руської митрополії . Цей факт відображений також у незалежних мусульманських джерелах (Ібн-Хордадбег та ін.) Тоді в списку Константинопольського патріархату з’явилася ще одна єпархія – Руська. Значилася вона під номером 61. Очевидно, вона опікувалася християнізованим населенням слов’янського світу.
Перетворення Русі на імперію, внаслідок захоплення північних лісових земель, державний переворот 882 р. і прихід до влади Олега, дещо затормозили християнізацію країни. Але церковна організація збереглася, а після смерті Олега в 912 р. вона значно зміцніла.
Договір князя Ігоря з греками (944 р.) свідчить про те, що на Русі існували поряд язичество і християнство, діяли церкви. Ольга, яка княжила після Ігоря, була християнкою. Підчас суперечок з Візантією вона звернулася в 959 р. до імператора Римської імперії Оттона І, щоб він прислав єпископа, та згодом відмовилася від опіки римської церкви. До кінця свого життя Ольга підтримувала християнську церкву.
Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги – Володимира. Коли на землях власне Русі панувало все таки християнство, то на захоплених північних і північно-східних землях абсолютно панувало язичництво. Постала необхідність у релігії, яка сприяла б консолідації родоплемінних об’єднань імперії, трансформації їх в етнічну і політичну цілісність, освячувала б централізовану владу. Християнська віра в царя небесного та його намісника на землі – князя, царя якнайкраще сприяла централізації держави, ніж язичницька релігія з її місцевими культами. Про це свідчила ситуація в державах, де християнство стало панівною релігією. Наприкінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але внаслідок багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й зумовило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більше до душі був християнський обряд. Мало значення і те, що християнство у багатьох державах виявилося ефективним чинником у налагодженні внутрішньополітичного життя. До запровадження християнства на Русі спонукала й потреба у розвитку економічних, політичних та культурних зв’язків із сусідніми християнськими державами. А язичеська релігія певною мірою цьому перешкоджала. До того ж, християнство пропонувало гуманнішу мораль, ніж язичеські вірування.
«Коли тягли Перуна до Почайни, оплакували його невірні люди, всі ті, хто не був ще хрещений» читаємо в «Повісті минулих літ» Оскільки тривалий час християнство існувало на українських теренах поряд з язичеством, прибічники якого, еволюціонуючи до нової віри, нелегко розлучалися зі своїми богами, це породило своєрідний релігійний феномен – двовір’я. Воно виражалося у перенесенні особливостей, функцій язичеських богів на Ісуса Христа, святих мучеників, у наданні язичеській побутовій звичаєвості християнської символіки, у паралельному виконанні християнських і язичеських обрядів, поєднанні свят. Двовір’я відоме багатьом народам – єгиптянам, германцям, римлянам. Цей термін в Україні вперше застосував Феодосій Печерський (XI ст.). Запозичивши візантійські обряди та культові форми київське християнство не сприйняло її теократії (форма правління за якої повнота влади в державі належить духовенству), цезаро-папизму (коли главою церкви фактично є правитель держави). Київське християнство виступало за розмежування функцій церкви і держави, стриманіше ставилося до багатьох ритуалів і догм, визнавало принцип рівноцінності всіх народів, однакової відповідальності кожної людини перед Богом, вболівання за державу. Ці основні його засади були обґрунтовані у Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона.
Таким чином, князь Володимир завершив християнізацію Русі і всієї Руської імперії, перетворивши християнство в державну релігію. На теренах України-Русі ця реформа не викликала особливих суперечок. «Наступного дня вийшов Володимир з попами корсунськими на Дніпро, і зібралася там люду сила-силенна. Забрели у воду, і стояли там одні по шию, інші по груди, дехто тримав дітей, молодь стислась до берега, а дорослі бродили; попи ж стояли на місці і творили молитви. Люди, охрестившись, розійшлися по домівках» – розповідає «Повість минулих літ.
Натомість для християнізації північних і північно-східних земель Руської імперії потрібні будуть ще довгі двісті років. І лише в часи феодальної роздробленості, після варварського погрому і грабежу церковних святинь Києва «ревно віруючим» Андрієм Боголюбським, християнство почне утверджуватися і там. Але не київське, не руське, а інше, перекручене, ґвалтівне.
1. Повість минулих літ» в кн. «Спадщина поколінь» К. 2002
2. Ратушний А. Історія рідного села. К. 2003
Предмети побуту черняхівської культури
Хрещення Русі