Сторінки історії Хмільницького району. “Кіборг” Сталінградської битви з Великого Острожка – Прокіп Мельник.

Триває наша постійна рубрика, присвячена невідомим яскравим сторінкам історії Хмільника та Хмільницького району. Сьогодні до Вашої уваги – історія та подвиг героя Другої світової війни з Хмільницького району, нашого земляка Прокопа Мельника.

9 травня ми святкуватимо 75-річницю Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. І ось вчитель, історик та краєзнавець Василь Маринич розповів нам про подвиг простого сільського хлопця з Хмільниччини у Сталінградській битві. Тоді наш земляк із бойовими побратимами стали у жорстокий бій проти справжньої танкової орди та перемогли без втрат, знищивши десятки німецьких танків та ворожих солдатів…
У наш час Прокопа Мельника неодмінно назвали б “Кіборгом”! Адже саме за прикладом пращурів, дідів й прадідів українські воїни нині мужньо боронять рідну землю від ворожої навали.

Шановні читачі! Просимо Вас повідомляти теми з історії Хмільника та Хмільницького району, які б зацікавили Вас для подальшої публікації та вивчення на наших сторінках!

Здесь раньше вставала земля на дыбы,
А нынче гранитные плиты,
Здесь нет ни одной персональной судьбы
Все судьбы в единую слиты.
/слова з пісні В.Висоцького, вибиті на одній із стін меморіалу поблизу с. Россошки

– 25 лютого 1915 року в бідній селянській родині села Великий Острожок (тоді Уланівського району) народився Прокіп Омелянович Мельник. Крім нього, в сім’ї були ще брат Костянтин та сестра Марія, яка померла в голодному 1933. Батьки прожили недовго, залишивши маленького Прокопа круглим сиротою. Нерадісним було його дитинство. Опікувався маленьким хлопчиною його рідний дядько. Прокіп дуже хотів учитися, але змоги такої не було, потрібно було працювати, допомагати родині у веденні домашнього господарства. Самотужки опановував перші ази науки, – розповів Василь Маринич.

В 1937 році Прокопа Омеляновича призивають до лав Червоної Армії. А вже у 1939 році юнаку довелось здавати перший екзамен на зрілість у битві з фінами. Бойове хрещення витримав і після закінчення війни з Фінляндією у 1940 році повернувся у рідне село, одружився. Працював на різних роботах у колгоспі ім. І п’ятирічки.(3, с.5)

22 червня 1941 року мирна праця була обірвана навалою німецьких загарбників. В перші дні війни всі жителі села призовного віку, в тому числі Прокіп Омелянович, пішли до лав Червоної Армії. Не обмундировані, погано озброєні, вони 10 липня 1941 року в районі Острополя (Хмельницька область) вступили у нерівний бій з ненависним ворогом. Так розпочався бойовий шлях рядового П.О.Мельника.

23 серпня 1942 року, коли противнику вдалося прорвати оборону 62-ї армії Сталінградського фронту на ділянці Вертячий, Пєсковатка – настав найдраматичніший день для Сталінграда. В прорив, що утворився, ринули три піхотні, дві моторизовані та одна танкова дивізії 14-го танкового і 8-го армійського корпусів німців. Передові батальйони цих дивізій, підтримані сотнею танків, вийшли на північ від селища Ринок до Волги.(1, с.155)

В ніч на 24 серпня, після важких кровопролитних боїв, 1379-й стрілецький полк 87-ї стрілецької дивізії 62-ї армії отримав наказ відійти на нові позиції. Їх відхід в районі Малих Россошок, за сорок кілометрів на захід від Сталінграда, на висоті 76,3 залишилось прикривати 33 воїни: 17 піших розвідників під командуванням замісника політрука Л.І.Ковальова, 5 зв’язківців серед яких були молодший політрук А.Г.Євстифєєв і молодший лейтенант Г.А.Стрєлков та 11 автоматників очолених старшиною Д.І.Пуказовим. Їх прізвища: Ш.Х.Башмаков, Н.С.Власкін, Ф.Гайнудінов, П.Я.Дендобрий, Ф.Н.Жезлов, Н.І.Іус, С.В.Калита, М.В.Кондратов, Л.Г.Пуханін, В.І.Матющенко, В.А.Мезенцев, В.І.Мельниченко, М.І.Менгалєв, П.Д.Назаренко, В.І.Пасхальний, К.Ф.Пономарьов, П.П.Почиталкін, С.Н.Прошив, Н.Ф.Пяночкін, А.Г.Рудих, І.М.Ряшенцев, І.С.Тимофеєв, К.К.Титов, М.І.Толкачов, І.Є.Хоржевський, М.І.Чорноус, М.П.Юрпалов, В.Т.Яковенко, і наш земляк, уродженець с. Великий Острожок – Прокіп Омелянович Мельник. На озброєні мали одну протитанкову рушницю із 20 патронами підібраними на полі бою, гранати, пляшки із запалювальною рідиною, автомати і гвинтівки. Бійці знали, що ця висота займає панівне положення: біля неї перехрещувалися дороги, що вели до міста.(2, с.80)

Цілий день німці вели прицільний мінометний вогонь. Вечір вступав в свої права, коли один із дозорних викрикнув «Танки!» Наступила гнітюча тиша. Її перервав голос Леоніда Ковальова: «Друзі! – Не бачити фашистам Волги! Будемо битися до останнього подиху!» Без поспіху зайняли бойові позиції: розвідники приготували гранати, пляшки із запалювальною сумішшю, автоматники розклали диски з набоями, зв’язкові виставили протитанкову гвинтівку.

«Якщо говорити правду, то спочатку ми дуже мало вірили в свою перемогу, ми подумки уже прощалися з білим світом. Але піднатужилися наші хлопці – і вистояли. А ризик був великий. Спанікуй ми в битві – всі б голови поклали на тій висоті. Спочатку я також сплохував, але потім зрозумів: ворога не перемогти – живому не бути» – згадував герой.(5, с.3)

Піднімаючи клуби диму і пилюки, танки спустилися в улоговину і зупинилися. Дали кілька кулеметних черг по висоті. На декількох танках замайоріли червоні прапори. Всі захисники завмерли в радісному очікуванні. «Наші танки! Наші танки!» – пронеслось по окопах. Пройшло дві-три хвилини. Зі сторони танків вверх звилось три червоні ракети. Прапори були забрані і танки, розвернувшись, рушили на висоту. Одна частина пішла в обхід, друга йшла прямо на окопи. В цей момент Ковальов голосно крикнув: «До бою! Танки ворога!»

А ті навально лізли вперед. Озлоблені впертим спротивом жменьки сміливців, прагнули знищити їх гусеницями своїх танків. Бійці прижалися до землі. Ворожі чудовиська наповзали на окопи, крутились на місці, засипаючи бійців. Декілька танків, вирвавшись вперед, вивергнули вогневий струмінь. Це вогнемети. У червоноармійця Мезенцева, молодшого лейтенанта Пасхального спалахнула одежа. Червоноармійцю Титову придавило плече. Кругом гуркіт, кіптява, дим і пилюка. Через окопи пройшло ще декілька танків.

Червоноармієць Семен Васильович Калита першим подав приклад. Пропустивши через себе ворожу машину, він піднявся і одну за одною кинув у неї три пляшки із запалювальною сумішшю. За ним почали кидати пляшки і інші бійці. Запалало три танки. Замісник політрука Ковальов влучними кидками підпалив дві машини. Із палаючих танків вискакували гітлерівці. Автоматники Іван Ряшенцев, Фахрій Гайнудінов, розвідник Василь Матюшенко тут же впритул їх розстрілювали. Інші автоматники відсікали ворожу піхоту, яка побачивши такий результат, почала вискакувати з автомашин.

Бій кипів. Трьома пляшками молодший сержант Пасхальний спалив три танки. В руках у нього четверта. Але він весь в вогні, загорілася пляшка. Тоді її вихопив Ковальов і ще з кимось (в сум’ятиці бою він не побачив з ким) підпалив третій танк. На виручку до Пасхального біжить Калита, лопатою підхоплює землю і тушить вогонь на його одежі.

Мокрі від поту, в гарячій сутичці бійці одну за одною знищують ворожі машини. Ніхто не гарячкує, не панікує, кожен захищає свій невеличкий рубіж. Автоматники, короткими чергами знищували ворожу піхоту, відсікаючи її від танків.

За першою атакою нахлинула друга, а потім і третя. Бій закінчився пізно вночі. Кругом, по всій висоті, стояли остови підбитих і обгорілих танків. Їх чорні силуети чітко вимальовувалися на фоні місячного неба. Три танки знищив Володимир Пасхальний. По два танки – Леонід Ковальов, Михайло Мингалєв, Василь Матюшенко, Сергій Прошин. По одному на свій рахунок записали Пуказов, Калита, Рудих, Почиталкін, Башмаков, Власкін, Мезенцев, Ряшенцев, Гайнудінов, Луханін, Пяночкін, Івус. Декілька танків було виведено з ладу спільними зусиллями Ковальова і Пасхального, Мингалєва і Титова, Матюшенко і Толкачова, Івуса і Тимофєєва, Башмакова, Мельниченко і Черноуса, Євтифєєва, Стрєлкова і Кондратова.

27 танків знищили в цьому бою гранатами, пляшками із запалювальною сумішшю і з протитанкової рушниці наші захисники. Розвідники Ковальова вивели із строю 15 машин, автоматники Пуказова – 7, зв’язківці – 5. Було знищено 153 гітлерівця. «Хто і скільки?» – запитували потім у політвідділі. Та хіба був час рахувати. Усі чесно виконали свій військовий обов’язок. Навіть поранений боєць Пилип Жезлов підносив боєприпаси і все необхідне товаришам.

Бій тривав декілька годин і затих лише пізно ввечері. Німці обійшли висоту і пішли дальше. Коли всі повилазили з окопів, то виявилось, що із 33-х бійців лише один був важкопоранений. Залишившись без боєприпасів, хліба і води, захисники висотки пізно вночі почали скритний відхід. За ніч проповзли 5 кілометрів. Вдень замаскувались і чекали, а ввечері – знову в дорогу. І раптом попереду німецькі танки. Один, два, три… Чути розмову танкістів. Радянські бійці обмінялися поглядами і зрозуміли, що діяти слід негайно, поки їх не викрили. Мовчки вперед висунулися три сміливці-розвідники. Одним з них був Прокіп Омелянович. Одночасно кинуті три гранати і всі три німецьких танки окутались димом. Дорога до своїх знову вільна. Поблизу хутора Дубинського відбулася радісна зустріч з своїми однополчанами. Їх особисто зустрічали комісар дивізії Т.Антонов, інструктор політвідділу Х.Малтинський і редактор дивізійної газети «Вперед на ворога» І.Лебедєв. командири підрозділів представили комісару донесення про бій, а редактор записав спогади бійців. Відтоді ці прості воїни стали на фронті найзнаменитішими людьми. Про героїв писали всі центральні газети, вся фронтова преса, їм поети присвячували свої вірші.(4, с.3)

За зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецькими окупантами і виявлені при цьому героїзм і мужність всі учасники битви з тридцяти трьох нагороджені: семеро – вищою нагородою Батьківщини орденом Леніна: А.Євстифеєв, Л.Ковальов, В.Пасхальний, В.Матюшенко, М.Мингальов, С.Прошин, І.Стрєлков; дванадцять – орденом Бойового Червоного Прапора: Д.Пуказов, Л.Луханін, С.Калита, Н.Власкін, Н.Івус, В.Мезенцев, П.Почиталкін, Н.П’яночкін, А.Рудих, І.Ряшенцев, Ш.Башлаков, Ф.Гайнудінов; наш земляк Прокіп Омелянович Мельник – орденом Червоної Зірки; семеро нагороджені медаллю «За відвагу»: М.Кондратов, К.Пономарьов, І.Тимофєєв, І.Хоржевський, П.Дендобров, В.Мельниченко, Н.Чорноус; решта шестеро – медаллю «За бойові заслуги»: Ф.Жезлов, П.Назаренко, К.Тітов, М.Толканов, Н.Юрпалов, В.Яковенко. Урядові нагороди вручав член Військової Ради 62-ї армії генерал-лейтенант К.А.Гуров 12 вересня 1942 року на Мамаєвому кургані.

Війна для нашого земляка закінчилася у травні 1945 року. У останній день війни був важко поранений і півроку лікувався в госпіталі сонячної Грузії. Повернувшись у рідне село, богатир Сталінградської битви відразу поринув у трудові будні. Важко йому доводилось, фронтові рани давались взнаки, але завжди працював чесно і добросовісно, з теплотою і радістю в очах. В 1963 році зустрів свою долю (з першою дружиною розвівся) у сусідньому селі Малий Острожок і переїхав туди на постійне місце проживання. Працював у місцевому колгоспі їздовим, різноробочим і ніколи не вимагав до себе особливої уваги.

В зв’язку з 30-річчям битви 33-х богатирів 24 серпня 1972 року у Волгограді зібрались учасники бою біля хутора Мала Розсошка Калачівського району. На зустріч приїхали колишній командир взводу Л.І.Ковальов з Владивостока, молодший політрук роти зв’язку А.І.Євтифєєв з Казані, командири відділень, розвідники, молодші сержанти М.І.Мінгальов із Свердловська, П.О.Мельник із В.Острожка, рядовий М.І.Толкачов з Іркутська, автоматники Н.С.Власкін з Пензи, Пономарьов, І.Є.Хоржевський з Красноярська, М.С.Кондратов та ін. Всього 17 чоловік. Були радісні зустрічі, спогади про давно минулі дні і прощання бойових побратимів.(5, с.1-6)

Ось тоді і дізналися земляки, у якому унікальному бою приймав участь їхній товариш. На жаль, 28 серпня 1978 року серце сталінградського богатиря зупинилось. Він не зміг дожити віку через недуги, залишені воєнним лихоліттям… Дітей у нього не було, тому ховала парторганізація…

Тож нехай ніколи не заросте народна стежина до могил тих, хто відійшов. Нехай довіку пломеніють на них живі квіти вічної пам’яті.

Використана література:

Великая Отечественная война. Краткий научно-популярный очерк. М., 1970
Рокоссовський Р.А. Сталинградский рубеж. К.2003
Сухіна Є. І болем пам’ять, і стогоном тиша. //Життєві обрії, №4, 27.01.2012
Сухіна Є. Біль пам’яті. //Ветеран України, №16, 30 08.2012//
Спецвипуск газети «Борьба» м.Калач-на-Дону Волгоградської області, №102, 24.08.1972

Прокіп Омелянович Мельник