Ми продовжуємо публікувати далі працю Василя Маринича, як влітку 1941 року битва на території Хмільницького району зірвала плани німців блискавичним ударом захопити Київ.
– ОПЕРАТИВНА ДИРЕКТИВА №0041 ШТАРМ-6 ХМІЛЬНИК 14.07.41 (20, ст.148)
При вимушеному відході – проміжні рубежі 49-го стрілецького корпусу:
Великий Острожок, Тараски, Пагурці. Командний пункт – Малий Острожок.
Лемешівка, Кустівці. Командний пункт – Люлинці.
Основний рубіж Маківці, Немиринці. Командний пункт – Куманівка.
Межа зліва – Дубові Макаринці, Немиринці, Кустівці, Пагурці.
При вимушеному відході 37-го стрілецького корпусу – проміжні рубежі:
Уланів, Маркуші. Командний пункт – Зозулинці.
Ліс північно-східніше Рогинці, Шипієвка. Командний пункт – Попівка.
Основний рубіж – Немиринці, Радівка, Кордилівка. Командний пункт – Заливанщина.
При відході в своїх смугах корпусам прикриватися загородженнями, використовуючи як підручні засоби, так і протитанкові міни.
Командуючий 6-ю армією генерал-майор Музиченко
Члени військової ради
Попов Н., Грищук І.
Начальник штаба
комбриг Іванов
А ворог, силами до двох піхотних полків, наступає на Софіївку, Терешпіль, Качанівку, обходячи правий фланг 8-го стрілецького корпусу і створюючи загрозу лівому флангу 37-го стрілецького корпусу. На рубежі Сміла-Безпечна до полка піхоти противника атакували наші війська в напрямі Лип’ятин. Атака була відбита. 49-й і 37-й стрілецькі корпуси зранку продовжували утримувати фронт, відбиваючи атаки противника в напрямі Петриківці (в бою загинув рядовий Козуб Степан Федорович, 1910 року народження), Лип’ятин, Сальниця, Сулківка. Та вже до 1000 противник відтіснив 80-у стрілецьку дивізію і оволодів Торчином і Сулківкою. Відкинувши 77-й стрілецький полк цієї ж дивізії фашисти вступили в Скаржниці і Маркуші. 173-я і 99-а стрілецькі дивізії 8-го стрілецького корпусу та 139-та стрілецька дивізія 37-го стрілецького корпусу, після упертих боїв в 800 залишили Софіївку і Терешпіль і почали відходити на Качанівку. 173-я стрілецька дивізія в 1330закріпилась на рубежі північна околиця Качанівки-північна околиця Шпичинець. 44-а горнострілецька дивізія, здійснивши марш в район Томашполя, отримала завдання обороняти рубіж Сьомаки-Хмільник. Розтягнутий фронт, майже повна відсутність розвідданих про ворога, нестача зброї і боєприпасів змушують радянські війська відступати. Противник, ввівши в бій 9-у механізовану дивізію зосередивши два бронебатальйони в районі Скаржниці, Торчин і один на південній околиці Сулківки, ринувся в південно-східному напрямі.
Згадує Павлюк Міна Олександрівна, 1934 р.н., жительки села Зозулинці: «Бомбили в липні 1941 року. Були жнива, хати горіли, ми тікали на Рибчинеччину, бомбили по обидві сторони соші. Німці їхали на матоциклах з закачаними рукавами. В дворах ловили птицю, забирали одежу. В сусідів розшили хліва, вклали сніпки і полягали віддихати. В нашій хаті спали два німці на ліжку, а ми біля порога на землі. Мама палила в печі і варила їм їсти. Вони були бредні, але й були нормальні, самі бредні були есесівці і румуни». (записала Л.Дімітрова)
Тому рішенням командуючого 6-ю армією війська 49-го стрілецького корпусу (чисельність – 2084 чол. автомобілів – 176, коней – 19), підтримуючи зв’язок з сусідами, прикриваючись ар’єргардами, ведучи ретельну розвідку, до ранку 15.07. мають вийти на лінію Безимена, Лемішівка, Кустівці, Рогинці і встановити взаємодію з 4-м механізованим корпусом. Війська 37-го стрілецького корпусу (чисельність – 720 чол., автомобілів – 78, гармат – 4, коней – 22), за таким же планом відходять на рубіж Рогинці, Кривошиї і організовують там стійку оборону. Рішенням командуючого 12-ї армії 8-й стрілецький корпус (чисельність – 4555 чол., автомобілів – 248, гармат – 49, коней – 89) відходить на рубіж Сьомаки-Хмільник-Думенки. Йому передається 44-а горнострілецька дивізія. Натомість 99-а стрілецька дивізія відводиться на відпочинок і доукомплектування в Курилівку у статусі корпусного резерву, а рештки 173-ї стрілецької дивізії відводиться в ліс західніше Калинівки, як армійський резерв. Відведена із Остропільського укріпрайону 72-а горнострілецька дивізія (пізніше вся загинула в Уманській ямі) отримує завдання обороняти Хмільник. 24-й механізований корпус займає нову лінію оборони Хмільник – Чудинівці – Думенки. (21, ст.69) На березі р. Південний Буг відмічені випадки появи німців у формі радянських офіцерів, що пропонували бійцям 49-ї танкової дивізії здаватися. Створено 13 нових груп винищувачів танків.
Фашисти вступають в Клітенку, Вишеньку, Великий Острожок, Тараски, Чепелі, Пагурці (німецька розвідка, наткнувшись на радянських солдат, вела тридцятихвилинний рушнично-кулеметний бій і, з підходом головних сил, зайняла село), Воронівці (тут ворога намагалися зупинити артилеристи), Зозулинці, Лозну, Рибчинці, Торчин, Журавне.
Криворучко Михайло Порфирович наводить розповідь жителя с. Вишеньки Рибачук О.С.: «Того дня, 14 липня 1941 року, ми із сусідом Ткачуком О.С. повертались з Малого Острожка та бачили, як над полем біля нашого хутора спускається німецький десант. Приземлившись, буряковим полем вирушили в сторону села. За дві години перед тим наші бійці двома групами відступили з Великого Острожка в напрямі на Комсомольське. Серед відступаючих було і два наших односельчан, які пізніше загинули при обороні Сталінграда. В селі залишилася група прикриття. Бій тривав години три. Всі наші загинули в цьому нерівному бою. Двох бійців поховали у колгоспному саду, третього на городі Рибачук Ярини Степанівни, четвертого – на городі Спрута Степана Никоновича.
Згодом, з боку Червоного Степу, колоною пішки і кінно, з гарматами прийшли в село окупанти. Зупинились на вигоні за селом. Ми хлопчаки здаля спостерігали як вони годували коней і самі групами коло возів щось їли. Один з німців покликав старших хлопців і наказав принести «яйко» і «млеко». Ми в страсі розбіглися по домівках і до них більше не повернулися.»
В ніч з 14 на 15 липня – Лип’ятин. 15 липня німці вступили в Ступник, Гатку, Уланів, Крижанівку, Червоний Степ, Осичну, Слободу-Кустовецьку, Митинці, Кривошиї, Лозову, Вугли, Педоси, Війтівці (Жданівку). 49-й і 37-й стрілецькі корпуси закріпились на фронті Безимена-Лемішівка-Кустівці та Кустівці-Рогинці-Кривошиї. Але їх становище було хитким. У бою брав участь в основному кадровий склад. Приписний склад із західних областей України, що знаходився на початку війни в частинах, майже весь розбігся по домах. Для поповнення місцевими призовниками не вистачало часу, а головне озброєння. Війська були перевтомлені попередніми безперервними боями і походами. У артилерійських підрозділах трактори після тривалих маршів почали виходити з ладу. Були відсутні бронебійні снаряди. Шанцевого інструменту у більшості бійців не було (рити окопи доводилося касками). Сусіди справа – 16-й механізований корпус і 213-а механізована дивізія – в 1130 15.07 не витримали удару великих механізованих частин ворога з артилерією (німці кинули в прорив до 40 танків, які перед тим відпочивали в с. Подорожна), покинули рубіж оборони Білопілля-Глухівці і в безпорядку почали відступ. Командир і штаб корпуса втратили управління. Німці зайняли Комсомольське. Тому військова рада армії, щоб не допустити оточення, вирішила відвести 49-й і 37-й стрілецькі корпуси з рубежа Молотківці-Кривошиї на рубіж Заливанщина-Корделівка-Янів, що дало німцям змогу окупувати весь Уланівський район. Слід відмітити, що німцям вдалося вклинитись і розчленувати відступаючі частини 6-ї армії. 16 липня зв’язку між підрозділами і командним пунктом, що розміщувався в Стрижавці, не було і частини діяли всліпу. Але вже в другій половині дня ситуація була виправлена. З фронтового резерву прибула 189-а стрілецька дивізія. Було проведено перегрупування для створення оборонної лінії, що мала захищати напрямки на Козятин і Калинівку.
Із донесення командира 244-го артилерійського полку майора Геккера Військовій раді Південно-західного фронту (зі скороченням): «Місяць боїв з фашистськими загарбниками показав цілий ряд потворних явищ, що коштують нам великих жертв і територій:
1. На озброєнні артполка не було і нема бронебійних снарядів. До мінометів нема достатньої кількості мін, що приводить до великих втрат для нас і безкарності для ворога.
2. Зенітна установка з 4-х кулеметів не бере ворожі літаки і вони літають по 2-3 години на висоті 100-200 м. в розташуванні наших військ. Навпаки, там де хоча б одна зенітна гармата авіація ворога швидко тікає.
3. Піхота мало стійка через ширину оборони…Окопи не маскуються і не готовляться для укриття при вогневих нальотах.
4. …Місцева влада за 5-10 днів до наступу ворога на їх територію тікає, ніякої політичної роботи серед населення не веде, а вони дезорганізовані збираються біля рай і сільмагів для їх пограбування при першій можливості».
15 липня 12-а армія під командуванням генерала П.Г.Понедєліна своїм правим флангом – 8-й стрілецький корпус (4555 бійців, 87 коней, 49 гармат, 248 автомобілів) – продовжувала займати рубіж Сьомаки-Хмільник, а далі тримала оборону по річці Південний Буг і Летичівському укріпрайону. Перед фронтом армії до 5 польових дивізій противника. До 16.00 німці прорвали в 4 місцях Летичівський укріпрайон і просунулися на 3-5 км. І це не дивно, адже УР був неймовірно слабкий. З 354 бойових споруд артилерію мали лише 11, при загальній довжині фронту 122 км. Останні – кулеметні доти. Для озброєння кулеметних дотів не вистачало 162 станкових кулемета. УР розрахований на 8 окремих кулеметних батальйонів, в наявності було 4, тільки що сформованих і ненавчених. Пізніше підійшло ще два. Передпілля немає. Немає також мін і дроту. Мінімальний гарнізон польових військ повинен нараховувати 4 стрілецьких повнокровних дивізії і одну танкову, а мав 3 горнострілецькі дивізії слабкого складу. Між сусіднім правим Остропільським укріпрайоном була непідготовлена ділянка довжиною 12 км. Командування 12 армії пробувало організувати контратаки дивізійними і корпусними резервами, однак вони лише затормозили на певний час просування ворога вперед.
Історична довідка.
Летичівський укріпрайон – УР№3
Рішення про будівництво – 1931 рік.
Комендант – комбриг Якимович Антон Іванович (загинув 25.08.1944 року будучи командиром 343-ї стрілецької дивізії 49-ї армії, 2-го Білоруського фронту. Похований в м. Мінськ.)
Управління:
майор Борисов Тимофій Агапович – начальник оперативного відділу;
старший політрук Брюхно Никифор Іванович – начальник політвідділу;
майор Никифоров Степан Афанасійович – начальник зв’язку;
воєнврач ІІІ рангу Базилєв Григорій Іванович – начальник санслужби;
інтендант ІІІ рангу Бєлончук Петро Пилипович – начальник фінвідділу;
молодший лейтенант Липовецький Лев Йосипович – техспецвідділення;
воєнтехнік І рангу Болюх Василь Купріянович – дільничний інженер.
Особовий склад:
186-а окрема рота зв’язку (командир – капітан Мороз Олександр Дмитрович);
33-я окрема саперна рота;
24-й, 27-й, 29-й (командир – старший лейтенант Дмитерко Максим Артемович), 37-й (командир – капітан Ємельянов, політрук Чорноус), 233-й та 235-й окремі кулеметні батальйони.
Зранку 16 липня 8-й стрілецький корпус 12-ї армії продовжував обороняти рубіж Янев-Хмільник, вивільнивши один полк 72-ї горнострілецької дивізії в свій резерв. Проводяться інженерні роботи по посиленню оборони. Перед фронтом корпусу до трьох польових дивізій противника, протягом дня активних дій не проявляли, проводячи бойову розвідку. Штаб корпусу – Курилівка. 44-а горнострілецька дивізія без 146-го горнострілецького полку, відведеного в резерв, закріплюється на рубежі Сьомаки, Білий Рукав, Великий Митник, Хмільник. Перед фронтом дивізії противник веде бойову розвідку дрібними групами.
Згадує житель с. Голодьки І.М.Босенко «18 червня 1941 року мій підрозділ було піднято по бойовій тривозі. А 19 червня окопались, замаскувались і голодні, в тривожному чеканні, провели день. Вранці після сніданку поступила команда виступати. На підступах до Львова нас зустріли автоматним і кулеметним, вогнем. Вимушені прийнятибій. Потім з’ясувалось — прикре непорозуміння. 22 червня нарешті привезли боєприпаси. Цього ж дня довідались про початок Великої Вітчизняної війни. Відступали через Тернопіль, Проскурів, і дійшли до Хмільника. Серце стиснулось, на очах сльози. До села рукою подати, а командир не відпускає, щоб побачитись з рідними. Хто знає, чи така нагода ще випаде. Не відпустив, хоч у В. Митнику в школі ночували. Що за цю ніч передумав, одному Богу відомо… Відступали аж до Києва. А під Києвом, як не дивно, нас обеззброїли і послали будувати споруди для протитанкового захисту. А тут наступ німців. Два взводи потрапили в оточення, а решта, хто як міг, рятувалась. Багато полягло тоді нашого беззбройного брата, а вцілілі під Харковом сформувалися в дивізію і були вивезені в Саратов.»
У районі Кривошиї правий фланг дивізії обтікав батальйон піхоти противника. Пропустивши батальйон, дивізія артилерійським вогнем відрізала йому відхід на північ і ударом знищила батальйон, маючи одного полоненого. Штаб дивізії – Томашпіль. 72-а горнострілецька дивізія (14-й, 133-й, 187-й полки) укріплює рубіж оборони Хмільник, Соколова, Лелітка. Перед фронтом дивізії противник активних дій не проявляє. Штаб дивізії – північне узлісся лісу південніше Хмільника. 24-й механізований корпус змінив 216-у мотострілецьку дивізію і частини 45-ї танкової дивізії, і зайняв оборону на ділянці Чудинівці, Думенки. Перед фронтом корпусу демонстративні дії дрібних груп противника в районі Новоконстянтинів. Штаб корпусу – Пущиківці.
В загальному напрямі на Хмільник з районів Уланів, Терешпіль, Стара Синява діють 18-а, 297-а, 87-а німецькі польові дивізії, які входять в склад 11-го армійського корпусу. (22, ст.67) Саме про це читаємо в липневих звітах штабу Південно-Західного фронту: «Якщо в перші тижні боїв дії противника відрізнялися зухвалістю, що межувала з нахабством, то тепер німці почали діяти украй обережно і неохоче проникають в проміжки між нашими частинами, яких при розтягнутому положенні фронту дуже багато. Атаці піхоти і танків, навіть на неукріплених ділянках, передує потужна авіаційна і артилерійська підготовка, піхота посилається лише після того, як все довкола зрито воронками від снарядів і авіаційних бомб. Штикових атак і рукопашних сутичок противник не приймає. Німці вночі виставляють посилену охорону і дії їх, як правило, затухають. По перехоплених наказах видно, що дії наших розвідувальних загонів німців дуже турбують, їх чисельність перебільшується і їх називають «бандами».
Мабуть, з метою надати бойового духу і хоробрості своїм воякам німці 16.07.41 р. на ділянці 31-го стрілецького корпусу кинули в атаку підрозділи підпоєних солдатів, які йшли на повний зріст і були впритул розстріляні прямим наведенням нашою артилерією. В убитих знайдені фляги з горілкою.
Самовільний відхід і нестійкість, що спостерігалися в наших частинах на окремих напрямах при появі мотоциклістів і при сильному артилерійському вогні і авіаційному бомбардуванні в даний час зжиті. Триразовий поспішний і неорганізований відхід 195-ої стрілецької дивізії після ухвалення Військовою радою армії репресивних заходів більше не повторюється і дивізія з честю в наполегливих боях змиває ганебну пляму. Панікерство і боязнь перед німцями в масі бійців змінилися крайнім озлобленням проти ворога, і, не дивлячись на граничну перевтому, недостатнє озброєння, нечисленність частин, слабке керівництво з боку середньої ланки командного складу, – наші бійці в своїй масі проявляють винятковий героїзм, відвагу, самовідданість і навіть під сильним вогнем противника, прагнуть зійтися в багнети і знищити німців в рукопашній сутичці.»
І все ж 16 липня ворог займає Білий Рукав, Вугринівку, Качанівку, Мазурівку, Соколову і місто Хмільник. При в’їзді в місто, ліворуч асфальтованого шляху, посеред чистого поля лежать бетонні плити. То населення зберегло дзот, збудований в 1937-1938рр. З нього у 1941р. захисники міста чинили відчайдушний опір фашистським загарбникам. Саме в цей день Гітлер видав указ про введення поліцейського режиму в окупованих областях.
У другій половині 17 липня становище на лівому крилі Південно-західного фронту різко загострилося. Противник силами трьох піхотних дивізій з танками остаточно прорвав фронт 12-ї армії на ділянці Летичів, Бар і до 14 години його танки вступили в Жмеринку. Таким чином, противникові удалося розділити 12-у армію і створити загрозу тилам 6-ї армії, так як вона в останні два-три дні під тиском переважаючих ворожих сил і загрози охоплення правого флангу була змушена відійти на фронт Кодишівка (7 км. південніше Козятина), Немиринці, Гулівці, Янев. 6-а армія резервів не має, окрім приданої з півдня 189-ї стрілецької дивізії. Вона складається з семи стрілецьких полків, сильно виснажених, і 4-го (має в своєму складі 100 бойових машин, з них: 10 КВ, 49 Т-34, 23 БТ-7, 18 Т-26, 38 бронемашин. 622 колісних і допоміжних машини, з них: легкових – 39, вантажних ГАЗ – 450, вантажних ЗІС – 109, тракторів – 24) та 16-го механізованих корпусів (має в своєму складі 73 бойових машин і 16 бронемашин. Колісних і допоміжних машин 903, з них: легкових – 29, вантажних ГАЗ – 620, вантажних ЗІС – 204, тракторів – 50). Розрив з сусідом справа (Біла Церква) досягає 90 км. і поступово заповнюється противником.
Згадує Сердюк Федір Петрович, житель с. Жданівка: «…Коли закінчились набої і гранати майор Васильєв сказав: «Спасайся хто може!» Почав зривати із себе пагони, викинув зброю і втік у той бік де не стріляли. Але ми вирішили переправитись на другий берег річки, де могли ще бути наші. Там несподівано із-за ліска вийшов генерал і почав погрожувати пістолетом. Добре, що ми не викинули зброю і документи. Почалась нова оборона…»
12 армія має п’ять дивізій, також виснажених безперервними боями. 24-й механізований корпус, що входить до складу армії, нових бойових танків абсолютно не має, а має в усіх дивізіях лише учбово-бойовий парк, тому діє як стрілецький корпус. Є також 100 Т-26, що діють як група підтримки піхоти безпосередньо з частинами корпусу. Недаром головнокомандуючий військами південно західного напрямку С.Будьонний в своєму бойовому донесенні в Ставку Верховного Командування підкреслював «… Відновити положення, що було до початку головного прориву тими силами, які має фронт неможливо. Подальший опір 6-ї та 12-ї армій може привести в найближчі 1-2 дні до їх оточення і знищення по частинах».
17 липня ворог вступив – в Сидориху, Слободянськ, Вербівку, Крутнів, Лелітку, Осички, Порубинці, Філіопіль, Кушелівку, Томашпіль (село червоноармійці залишили після жорстокого бою. Від вибуху снаряда загинули місцеві жителі Гуменюк Микита і його дочка Гуменюк Ніна), Великий Митник. 18 липня – в Голодьки, Клітищі (Порик), Соломірку, Крупин, Березну, Сербанівку, Дубрівку. 20 липня – в Широку Греблю.
В подальшому більшість радянські частин, що обороняли сучасні терена Хмільницького району, були оточені і практично знищені в районі Умані. Згадує Музика Пилип Гнатович «Народився я 10 вересня 1921 року в селі Великий Острожок. Закінчив 7 класів і до 1941 року працював у колгоспі. 23 березня 1941р. мене призвали в армію. Спочатку я навчався на молодшого командира в полковій школі №1553, далі проходив службу в 617-му стрілецькому полку 199-ї стрілецької дивізії.
Воював з початком війни. Найбільш гарячі бої були в районі Любара. Потім відступ і полон. Нас зібрали і пішки повели до станції Шепетівка. Там позаганяли в вагони по 70-80 чоловік. 7 днів везли без води і їжі і лише в Кракові на станції зробили зупинку, відкрили вагони і дали нам поїсти. Годували нас поляки і українці, вони наварили з усього що мали, вивезли на станцію і віддали нам. Після обіду вагони закрили і нас відправили далі. Привезли в концтабір 4 «б» поблизу Нюрнберга. Там нас тримали до вересня місяця. Їжа була така: рано давали 0,5 літра чаю, в 4 години дня 200 грам хліба на сутки і ввечері півлітрова банка баланди, зварена з буряків.
По приїзду серед нас зробили відбір. Хто мав здоров’я того формували в робочі команди по 80 чоловік, інших – розстрілювали. На роботу вивезли нас поїздом до станції Фора. Ми прокладали кабель. Робота була важка. Жили ми в таборі, огородженому колючим дротом. Охороняли нас есесівці з собаками. Після закінчення прокладки в листопаді місяці забрали всю нашу команду на станцію Гогенштадт. Кріпко вимагали від нас. Того, хто ухилявся від роботи майстри і охорона жорстоко били. Там я пропрацював півтора року. Після залізної дороги нас мали переправити у Францію для робіт на шахтах. Але у Франції був сильним партизанський рух і ми попали на шахти але в Польшу в Гляйвіц. Тут я працював до підходу наших військ. В січні 1945р. нас пішком через Чехословаччину вивели до Німеччини, до американського фронту. 28 квітня нас звільнили американці і порадили іти на всі чотири сторони. Так я повернувся на Батьківщину…»
Відступаючі частини Червоної Армії не тільки чинили запеклий опір, а й разом з державними органами готувалилюдей до партизанської і підривної роботи в тилу ворога. Для цього в Колибабинцях залишалася група з 5 чоловік на чолі зРудь Назаром С. В Лелітці – група з 13 чоловік під керівництвом Онищука Миколи А. (для зв’язку з ними оформлені явочніквартири в Фіца Дениса К. і Юрчика Івана Д.). в Чудинівцях – група з 8 чоловік під керівництвом Степанюк Авраама Ф. Длязбору розвідувальних даних залишалися групи Данилішина Івана Т. (Думенки, 7 чоловік), Мовчан Івана І. (ПиківськаСлобода, 6 чол.), Авдєєва Дмитра Д. (Журавне, 6 чол.), Майданського Михайла С. (Великий Митник, 5 чол.). Дляіндивідуальної диверсійної роботи залишено Білик Івана Є. (Іванівці), Булат Сергій О., Куций Юрій І. (Уладівка), ВаштелюкФедір В. (Шевченково), Гринчук Микола М. (Думенки), Золоторжинська Людмила С., Кухар Олександр А. (Хмільник), Калачик Григорій І., Хортюк Іван (Великий Митник), Касон Денис І. (Філіопіль), Мельник Кузьма П. (Кушелівка), Ткачук Степан А. (Білий Рукав), Шалагай Іван М. (Олександрівка), Липкан Андрій Є. (Курилівка), Фіц Денис К. (Лелітка), Колос Микола А. (Гулі), Гуменюк Михайло П. (Забужжя), Мартинюк Іван Є. (Жданівка) та Норков Олександр Ф., Ткачук Кіндрат А., Пенен Іван Є. Поспішність створення цих формувань привела до того, що лише три чоловіка були визнані учасниками боротьби – Булат С. О., Куций Ю. І. (обоє розстріляні гестапо в 1943р.) та Майданський М. С. Всі інші або зникли в період окупації невідомо куди, або ніякої антифашистської боротьби не вели.
Німецькі солдати, вступивши в українське село, розходились по хатах, забираючи у населення хліб, молоко, яйця, цінні речі, різали худобу, птицю. Виганяли селян на різні роботи: тягнути машини з болота, носити воду, чистити картоплю на кухню. Шукали комуністів, комсомольців, євреїв. 14 липня фашисти замордували майже 40 радянських військовополонених і 60 мирних жителів в Терешполі. Горіла Оболонь (куток села). Палахкотіли смолоскипами хати, надвірні прибудови і людські тіла: жіночі, чоловічі, дитячі. Односельчани лише через два дні ховали жертви. Вночі і на цвинтарі, і в полі, і в саду, чути було жіноче голосіння. (28, №15, ст.4) 17 липня в Томашполі розстріляли двох радянських активістів. В Уланові учинили масове побиття мирного населення (одна людина померла). В Слободі-Кустовецькій під час екзекуцій вбито Чернюк Онуфрія Гр., Чернюк Антоніну Ігн., Чернюк Мечислава О. Затравивши собаками стару жінку, фашисти сміялися: ”Собака-гут, баба-капут”. В Зозуленцях зібрали по хатах і спалили всю радянську літературу, розстріляли комуніста Сороку А., безпартійного Долюка Н., єврейську сім’ю. Одну жінку замучили в Кривошиях.
В Ступнику спалили сільську бібліотеку. По всіх селах було знищено колгоспну і сільрадівську документацію, розграблено колгоспні склади і кооперації. Відпочивши, від трьох до семи днів (а в Порику цілих вісім), регулярні німецькі частини пішли далі, залишивши після себе “нову владу” – основне завдання якої полягало в підготовці до збору урожаю. Саме з цих міркувань окупанти не скасували колективних господарств і радгоспів, а залишили їх під назвами “громадські господарства”, “сільські громади”, “державні маєтки”. У листівках, які були масово розклеєні в селах попереджувалося: хто вчасно не здасть продподаток, того розстріляють, а хату його спалять…
На фото – червоноармійці атакують… 
Захоплені в полон радянські бійці
Німецькі танкісти
Та артилеристи
Знищені радянські танки та автомобілі
Червоноармієць коло підбитих німецьких танків
Той самий хмільницький ДОТ
