Голокост є ще однією страшною сторінкою в історії світової спільноти. Україна на державному рівні вшановує жертв трагедії з 2012 року. В цей день в 1945 році війська 1-го українського фронту увійшли до нацистського табору смерті Аушвіц. Цей табір став у сучасному світі символом нацистських злочинів.
Голокост євреїв на окупованій нацистами території СРСР відрізнявся від подібних заходів у Європі. Там євреїв заганяли в гетто, з часом могли відправити до місць масових знищень у газових камерах. На українських землях більшість єврейського населення загинуло від куль у протитанкових ямах. Їх викопали ще за радянської влади військовополонені, місцеве населення чи самі жертви.
На теренах України понад 2 тисячі єврейських захоронень, а у Вінницькій області налічується більше 300 могил на місцях масових розстрілів євреїв. 19 вересня 1941 року у Вінниці на території П‘ятничанського лісу відбувся перший масовий розстріл єврейського населення. Загалом протягом 4 років війни у Вінницькій області було знищено понад 150 тисяч євреїв.
Євреї населяли також і землі Хмільниччини. Історично так склалося, що Хмільник, як і Бердичів, Меджибіж чи Тернопіль, до війни майже наполовину складався з євреїв (їхня община утворилась в Хмільнику 1565). Віками дві національності жили в добросусідстві, були в місті єврейська школа, синагога. Проте з приходом німців усе враз змінилося. Німці ввійшли в Хмільник 9 липня. 12 серпня 1942 року під приводом пошуків майстрів для роботи було відібрано 400 чоловіків та одну жінку – інтелігенція місцевого єврейства. Їх розстріляли першими.
9 січня 1942 року місто взяли в кільце, людей виганяли напівроздягнених, хто не міг йти, вбивали на місці. В той день було вбито 6800 чоловік. Це була перша кривава п’ятниця. Кого не встигли стратити, повели в поліцію, та вони промучились до 16 січня. За ці дні багато померло, багато збожеволіло. Через тиждень їх було розстріляно — ще більше тисячі євреїв — це була друга кривава п’ятниця. Лише необхідні спеціалісти — столяри, кравці тощо – та члени їх сімей залишились живими, всього біля 1300 чоловік, їх всіх виселили на острівну ділянку міста та зробили гетто з усіма відповідними умовами. На вулиці, котру назвали «Юденштрассе», життя було нестерпним та не довгим. 3 березня 1943 року німці розстріляли всіх євреїв, котрі ще залишалися в гетто. Всього більше 11000 чоловік.
В лісовій зоні 18 липня 2002 року відкрито Меморіальний парк жертвам фашистських репресій, який внесено до міжнародного туристичного довідника. Комплекс включає 6 могил-курганів, пам’ятник жертвам Голокосту (гранітна брила в обрамлені менших уламків), обеліск Невідомому Праведнику та кілька символів війни, духовний знак єврейства.
Про життя тих часів та співіснування жителів Хмільниччини з єврейським народом зібрані спогади очевидців тих часів. Наприклад, про це читаємо у спогадах жителів села Сальниці, які було зібрано місцевими бібліотекарями, зокрема, бібліотекаркою Вірою Степаненко.
Спогади жителя села Сальниця Мулярчука Михайла Петровича (1931 р. н.) «До війни в Сальниці мешкало до 120 сімей євреїв. В селі була 4-класна єврейська школа. На місці теперішньої сільської ради стояла до війни єврейська синагога. Молитви там були написані не на папері, а на тонкій телячій шкірі. Ми дружили з сім’єю єврея Лейби, що шив і продавав кашкети, ходили до них на мацу».
Зі спогадів сальничанина Венедикта Дем’яновича Гриньова:
- Більшість населення Сальниці (біля сімдесяти відсотків) були українцями, до двадцяти відсотків – старополяки, дев’ять відсотків – євреї. В окремих сусідніх селах, де більшість — поляки: Скаржинці, Сулківка, Жданівка, Качанівка, розмова в основному велась українською мовою, але дотримувались католицької віри.
Німці в селі
Минуло менш, ніж чотири тижні, як німці марширували селом, по викладеній брущаткою дорозі. Купка людей, біля десяти осіб, їх зустрічали зі щирими проявами радощів. Одна жінка приказувала: «Кого ми чекали, того дочекалися». То була жінка головного лікаря Соловйова. Та десь через місяць німці почали висилати молодь в Німеччину і першого дня приплоду відправили дочку старости. Мати Христя ходила по знайомих і сусідах і скаржилася на невдячність німців. А їй відповідали: «Кого ми чекали, того дочекалися». Після війни дочка повернулася додому хвора на сухоти і незабаром померла.
В селі встановилась німецька влада, головним був комендант з певним числом вояк. Через село приблизно через місяць проходили окремі частини з відпочинком по селах. Їм (німцям) допомагали посібники – посіпаки-поліцаї.
Більшість чоловіків встигли мобілізуватись, серед них був і дядько Павло, а дядька Василя не взяли, бо в того була «бронь», а потім прийшли німці. В селі з’явилися червоноармійці, які попали в оточення і пішли в приймаки до одиноких жінок, бо фронту вже було не догнати.
З місцевих посіпак були створені поліцейські частини, які керувались безпосередньо комендантом чи іншими німцями. Вони вивозили в Німеччину все, що могли, включаючи молодь, а також проводили «Геноцид», направлений на знищення євреїв, туркменів. Останні були взяті німцями в полон, знаходились в концтаборах. Декого відпускали до селян, але потім вертали. Найбільшої шкоди завдавали поліцаї тому, що вони були в більшості місцевими й майже все знали про кожну сім’ю – от і користувались цим, як могли. Я сам двічі був свідком того, як окремі євреї ховалися в глибоких ярах, в ровах, в бур’янах. Ми – малеча – знали ці місця і бувало порадою старших лишали окрайці хліба чи пляшки з молоком, та й самі були обережними. Мені й зараз дивно, як ми знали кого стерегтися? Це, певно, інстинкт самозбереження, який діяв автоматично. Найбільш підло поводилися поліцаї. Спочатку вони підгодовували своїх знайомих євреїв, доки у них в кишенях були золоті п’ятаки. Коли ж золото закінчувалось, тоді вони «своїх» здавали німцям і від них знову брали гроші. Було знищено біля чотирьохсот євреїв.
Іноді вони заради горілки чи продуктів займались шантажем, наприклад, тих, в кого близькі були в Червоній Армії.
- В окупованому Хмільнику фашисти поспішно створили табір для військовополонених та єврейське гетто. У нечувано величезних масштабах вороги здійснювали економічне пограбування краю. Особливо їх цікавили продукти сільського господарства. Саме з цих міркувань окупанти не скасовували колективних господарств і радгоспів, а залишили їх під іншими назвами, як от: «громадські господарства», «сільські громади», «державні маєтки». Селяни зразу ж відчули на собі ярмо податків окупаційної влади. У листівках, які були масово розклеєні в селах, попереджувалося: хто вчасно не здасть продподаток, того розстріляють, а хату його спалять.
З утворенням райхскомісаріату «Україна» (20 серпня 1941 р.) Вінниччина відійшла до генералбецірку (генерального округу) «Житомир». На її території було утворено міський комісаріат «Вінниця» та 11 районів-областей (крайсгебітів), що обєднували по декілька довоєнних районів, у тому числі район-область «Калинівка» у складі Уланівського, Хмільницького, Літинського, Калинівського районів.
30 серпня 1941 р. південно-західні райони області відійшли до складу Трансністрії.
15 лютого 1942 р. німецькою окупаційною владою було здійснено ще один адміністративно-територіальний поділ, у результаті якого утворено генералбецірк «Волинь-Поділля», а також гебітскомісаріати (області).
У генералбецірку «Житомир» на території Вінниччини нараховувались вісім гебітскомісаріатів: «Вінниця» (власне місто, а також Турбівський район); «Гайсин» (Гайсинський, Джулинський, Теплицький райони); «Іллінці» (Іллінецький, Липовецький, Плисківський райони); «Калинівка» (Калинівський, Комсомольський, Уланівський райони); «Козятин» (Козятинський, Самгородецький, Погребищенський райони), «Літин» (Літинський, Хмільницький, Жмеринський райони); «Монастирище» (Монастирищенський, Дашівський, Оратівський райони); «Немирів» (Немирівський, Ситковецький, Вороновицький райони). Решта районів перебувала у складі Трансністрії.
На всю німецьку зону окупації області поширювався грізний перелік заборон, суворі регламентації поведінки місцевого населення, яке позбавлялось найелементарніших прав.
«Ми панівний народ і повинні керувати суворо… — заявляв рейхскомісар Е. Кох. – Я прибув сюди не для того, щоб роздавати благословення… Деякі хвилюються, що населення, може, не отримує достатньої їжі. Населення не повинне цього вимагати… Ми не прийшли сюди, щоб роздавати манну небесну…»
18 серпня 1941 р. призначений фашистами у Хмільнику староста Купрієвич оголосив накази, в яких євреї були поставлені поза законом. Відтоді почався масовий терор, грабіж, фізичне й моральне знищення євреїв. Більше 450 євреїв-сальничан фашисти зігнали в Уланівське гетто, де згодом розстріляли.
«4-го июня 1942 г. 29 Sivan 5702 Воскресенье. Завершились убийства евреев в Уланове; в общей сложности в ходе трех акций было расстреляно свыше 3 тыс. (?) человек, в том числе свыше 450 евреев из Сальницы». (Круглов А.И. Хроника Холокоста в Украине. 1941 – 1944 гг. – Запорожье: Премьер, 2004. – 208 с.; с.108.)
Зі спогадів Мулярчука Костянтина Антоновича: “Восени фашисти зігнали в Уланівське гетто євреїв-сальничан. Після оплати викупу вони їх відпустили, та через 2—3 тижні забрали знову і частину розстріляли. В Сальниці до війни жив коваль-єврей з сім’єю. Так от, коваля і старшого сина німці відпустили з гетто, а його дружину і молодшого сина стратили. Навіть після цього він не втік, а продовжував працювати в німецькому колгоспі. А втім, куди власне він міг втекти…
Уланівському районному коменданту Боніславському євреї спекли на день народження торт, зверху прикрашений золотими монетами, за це їх відпустили на кілька днів, та згодом всіх розстріляли».В 1942 р. розпочалося примусове вивезення населення із нашого краю до гітлерівської Німеччини.
Фото – Вінницька облдержадміністрація.