Про Маркуші та перебування Богдана Хмельницького в наших краях

Поділитись у соц мережі

Ми продовжуємо нашу рубрику про маловідомі сторінки історії Хмільницького району і міста Хмільника. Сьогодні розповімо вам про село Маркуші. Якщо загуглити в інтернеті про це село , інформації вікіпедія дає дуже мало і скупо – Маркуші́ — село в Україні, у Хмільницькому районі Вінницької області. Населення становить 738 осіб, а серед пам’яток Вікіпедія вказує гідрологічний заказник місцевого значення Сниводу – розташований у межах та перебуває у користуванні Кривошиївської, Лознянської, Маркушівської, Мар’янівської, Пустовійтівської, Рибчинецької, Скаржинецької, Сьомаківської, Уланівської сільських рад Хмільницького району Вінницької області. Площа 827,66 га.

В книзі “Летять лелеки в рідні Маркуші” написаній Василем Паламарчуком, Василем Федоришином і Миколою Дорошем і виданій в 2018 році, перша документальна згадка про село Маркуші датується 1565 роком. В книзі йдеться про те, що на території нашого району, зокрема на пограниччі, де розташовані Маркуші, контроль пограниччя завжди проводився козацькими постами. Тому недарма поселення нашої Хмільниччини досить насичені православними храмами на честь Святої Покрови, тобто православної оборонниці козацтва. Наприклад, такі храми були у Вишеньці, Воронівцях, Гнатівці, Думенках, Качанівці, Лозні, Маркушах, Хмільнику та ін. Поселення виникло задовго до згадки в 1565 році. В документах пізнішого часу, а саме 17 століття, відмічається про про входження у Хмільницьке староство села Маркушівці (нині Маркуші), що його польський король Сигизмунд ІІІ подарував шляхтичу – власнику Маркушівському, від якого, за пізнішою Люстрацією 1616 року, права орендного володіння перейшли до Яна та Миколи Петриківських . В 1636 році Маркушівці вже належали Петру Лабенському.

З утворенням в 1569 році Речі Посполитої, після Люблінської унії, на Поділля хвилями ринули польські магнати заради захоплення вільних земель, заради власного збагачення. Селяни почали надто зубожіти і обезземелюватися, а польські власники закладати фільварки і утворювати великі земельні латифундії. В 16 столітті починає стрімко розвиватися фільварково-панщинна система господарювання, яка передбачала обробіток панської землі закріпаченими селянами – кріпаками.  У відповідь на утиски народні маси краю піднімаються на визвольну боротьбу.

З населення наших сіл та містечок формувалися повстанські загони. Коли в 1594 році Северин Наливайко повернувся з походу проти татар у Молдавії, селяни та міщани почали проголошувати себе вільними людьми, козаками. Невдовзі запалали магнатські та шляхетські маєтки, з усід усюд плив люд у військові формавання Северина Наливайка. Про рух С. Наливайка в нашім краї говорить польський хроніст Рейнгольд Гейденштейн. Він пише, що Наливайко на чолі повстанців в лютому-березні 1596 року відступаючи, “нашел заушье в направлении к речке Синей Воды, впадающей в речку Буг, но Жолкевский не переставал гнатся за Наливайком и преследовал его до тех пор, пока у польского вождя не стало коней. Однако дойдя до Синих Вод, Жолкевский остановился у Кумановском лесу. И боясь безводных диких и голодных степей, решил прекратить погоню за козаками”.

Влада Речі Посполитої своїми утисками довела Україну до того, що вона нагадувала порохову бочку – лише кинь іскру, і вона одразу вибухне. Для захисту від народних мас і від турецько-татарських нападів в Уланові, Хмільнику, Сальниці, Острожку та деяких інших поселеннях були збудовані фортечні укріплення та інші оборонні споруди. А з розвитком цехової системи в містах і містечках, а також власники помість заставляли і в селах, щоб кожен майстер був зобовязаний мати для оборони рушницю чи мушкет і до них запаси. На випадок небезпеки потрібно було з’являтися на укріплення. Особливо укріплювалися торгові митниці, які контролювали потоки різних вантажів. Тому й не дивно, що “чорними археологами” на території Митинець знайдено було чималу кількість свинцевих і олов’яних куль, випущених із мушкетів або гладкоствольних рушниць.

Дуже обтяжливим було становище простого люду: великі ярмаркові мита, натуральні повинності. Великий відсоток доходу потрібно було віддати митникам і ярмарковим наглядачам. В першій половині 17 століття жителів Уланова примушували давати власникові на Великдень по 2 каплуни і 12 яєць з кожного дому, а також на кошти всього населення дві телиці-ялівки. А ще плюс платили овечу десятину на рік. Крім цього, треба було віддати три мірки збіжжя, бджільну і свинячу десятину, і спільними зусиллями 8 волів на рік.  В селах теж були побори. В обов’язки населення входило підтримувати в хорошому стані панські млини, ремонтувати будівлі, чистити греблі, привозити дрова та інше. В Маркушах селяни ремонтували дамбу, яка щорічно проривалася навесні через надмірні води у Сниводі. Крім того, все доросле населення по декілька разів на рік виходило гуртом на організовані толоки – виконання різних робіт в період жнив, обмолоту, збору городніх культур, будівництва господарських приміщень, особливо чищення ставків, насипання гребель.

Перед Визвольною війною 1648-1654 років з міщан Хмільника стягували поволовщину,  худобу для харчування шляхетських гарнізонів, з їхніх маєтків самовільно забирали збіжжя, сіно, примушували давати підводи і привозити дрова, православне населення зганялося на служби в католицькі храми.  Тому не дивно що іскрою до загального повстання стала відповідна відозва Богдана Хмельницького. Люди взяли в руки вила, дрючки і почали палити маєтки, винищувати шляхтичів та їхніх прбічників євреїв. Міста Хмільник, Уланів, Салиха були зруйновані і спалені вщент. Шляхта прискорено тікала в Польщу.

Повстанці за короткий час здобули Любар, Бердичів, Янушпіль, Чуднів, Райгородок. Досить вперта боротьба йшла за фортецю Уланова, яка хоч і деревяна, але розміщена на півострові, утвореному Сниводою, і була досить незручною для взяття. В результаті штурму фортеця була спалена, а реєстрові козаки, що входили в хоругву до уланівського старости Казимира Пясочинського, з великими втратами відступили. З боями за короткий час було взято Сальницю, Острожок, Хмільник. Незабаром перед повстанцями Максима Кривоноса впали й добре укріплені Меджибіж, Шаргород, Бар…

В середині серпня 1648 року Богдан Хмельницький разом зі своїм об’єднаним військом зупинився в нашому краю. ВІйськ у нього було досить багато, тому вони розмістилися на полях поблизу Паплиніцв-Куманівець, Маркушів, Скаржинець, Качанівки та інших сіл. Саме в цих місцях формувалися татарські загони перед своїми важливими походами. І саме тут за домовленостями українське військо очікувало загони татар, які вирішили взяти участь в битві на боці Б.Хмельницького. Кочівники були на кількаденному підході до злиття з козацькими військами. Саме звідси гетьман Богдан Хмельницький листувався з представниками польського уряду щодо мирного розв’язання двосторонніх відносин.

Український історик Михайло Грушевський у книзі “Історія України-Руси” пише: ” … із 29 липня  (застарим стилем) є в оригіналі лист Б.Хмельницького до одного з пограничних московських воєвод князя Болховського, писаний з-під Костянтинова. Протопіп з Костянтинова (тепер Маркушівці або Маркуші коло Хмельника), на полудневий схід від Острополя. Тут на “Скаржинськім полі” Хмельницький зістається на довший час. В листі до Киселя, писанім 10 серпня, комісарам визначається з’їзд під Костянтиновим, і пізніше в листах писаних 18 і 19 серпня в обозі під Куманівцями, в сусідстві Паплинець, “поблизу себе”. Тобто в самім Костянтинові Хмельницького ми ні разу не бачимо, а все на полудневий схід від нього, на подільській границі (Маркуші, Скаржинці, Паплинці-Куманівці, Пилява).  Схоже, щоб ближче бути до сподіваної Орди”.

Відомий український історик Іван Крип’якевич про військо Богдана Хмельницького  в наших краях писав наступне: “Один польський полонений розповідав, що під Маркушами козацькі осавули нарахували війська 150 тисяч”.  З-під Куманівець Богдан Хмельницький рущив з військом до Пилявців, де відбувся великий бій, після якого поляків погнали до Львова, а потім на Збараж. На Поділлі тоді місцеве населення під орудою Павлюка розгромило шляхту в Тульчині. Кривоніс зі своїм загоном взяв Ладижин, Бершадь. Кривошапка оволодів Брацлавом, Вінницею і Шаргородом. У ті часи хмільницьким старостою був Юрій Любомирський (1647-1667 рр.), поляки називали його великим лицарем, він мав упертий характер і настирний, але першим втік до Польщі.  Ця блискуча перемога призвела до нового спалаху визвольної війни на Поділлі. Станіслав Лянцкоронський в одному зі своїх листів писав, що “майже всі селяни і міщани піднялися на боротьбу і вступають до війська Хмельницького”.

За вдалими походами Богдана Хмельницького настали невдалі, наприкінці 1652 року він уклав Зборівський договір, за яким Хмільницьке староство знову відійшло до Польщі. тим часом почали повертатися пани зі своїми орендарями з челяддю та прибічниками, хоча прямо поновлювати свої права вони боялись, бо за 12 км була границя. В Уланові стояла тоді козацька варта. Не так легко було тоді надіти ярмо на мужичу шию, люди не підкорювались панам, і хто міг володіти вилами чи сокирою, – йшли в загони Данила Нечая, щоб боротися зі шляхтою. Польські ж озброєні до зубів загони під орудою Калиновського “вогнем і мечем” примушували селян повертатися до панів. Цей магнат палив, вішав, четвертував, саджав на палі людей – за це отримав від короля маєток. Його ім’ям названо містечко Калинівку.

Полум’я могутнього козацько-селянського руху активно палало і в наступні роки. Не був спостерігачем у цих подіях і наш край. Крім допомоги живою силою, надавалася допомога працею. Виготовлялося спорядження, амуніція. Такий необхідний матеріал, як порох, постачали не лише ремісники Києва, Чигирина, Корсуня, а й нашого Хмільника. Його зсипали у діжки і везли до Богдана Хмельницького. Очевидець тих часів писав, що “пороху і свинцю у війську багато, бо козаки й ремісники самі його роблять”.

Перемінні успіхи у володінні нашим краєм зумовили те, що чимало земляків залишали рідні осілі  місця  і тікали в далекі степи Слобідської України.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *