Село Думенки Хмільницького району – населений пункт з прекрасними пейзажами. Село знаходиться в низині правого берега Південного Бугу. Це чудовий край “зеленого золота”, багатий на мальовничі краєвиди та скелясті береги.
Багатий цей край і на археологічні знахідки: так, на південь від села, на березі річки, а також в полях знаходили багато знарядь первісних людей, кам’яні сокири, кремнієві наконечники стріл, ножі. Також навколо села, переважно вздовж русла річки Південний Буг проходила лінія оборони, про що нагадують численні дзоти, під час Другої світової війни тут проходили жорстокі бої. На дні річки дітлахи знаходили велику кількість гільз. На схід від села знаходиться урочище, де виявлено велику кількість шматків цегли, каменю, битої кераміки. За розповідями старожилів тут колись було велике містечко проходив шлях з Любара в Бар.
Багатий цей край на легенди та спогади старожилів, тут дбайливо зберігають давні традиції і культурну спадщину предків.
Напередодні Старого Нового року жителька села Думенки, завідуюча сільським клубом і берегиня старожитностей рідного краю Антоніна Корешкова розповіла про диво-дерева, якими славилися Думенки.
- Село Думенки в минулому славилося двома старезними дубами, які всі люди шанували. Росли вони у лісі на горбочку, зовсім недалечко від дороги села (стара назва вул. Лісова). Росли ті дуби майже поряд, аж до 60-х років, а потім за розпорядженням якогось високопоставленного керівника були зрізані. За переказами старожителів дізнаємося, що ліс за їх часів 3 рази садився, виростав, вирізався та знову садився. А вони все росли та росли. І величезні були, що 2 дорослих чоловіка, взявшись за руки, обійняти не могли. Мали більше 300 років…. Своїми коренями були заглиблені не лише в землю, а і в минуле, з якого ми пізнаємо теперішнє. Серед зібраних мною та гуртківцями клубу накопичувальних відповідних матеріалів маємо безліч пов’язаних з ними легенд, оповідань та історій. З пластів минулого хочу підняти і донести одну із них.
- В страшні роки німецької окупації в селі Думенки фашисти оголосили людям про те, що по вул. Лісовій будуть спалені всі хати за зв’язок селян з партизанами, підмогу їм і підтримку харчами та хлібом. У хаті Сторожук Ксенії Василівни був на той час німецький штаб. Чоловік та старший син на фронті, а бідна жінка з 6 діточками тулилися в одній кімнаточці та виходили у двір лише через вікно. Так і поверталися у хату. Бо через сіни не наважувалися, було заборонено. Хвалити Бога, у тій кімнаті була піч, в якій дітям їсти варили та хліб пекли. Вдень для німців, а вночі собі та партизанам. Ще в родини була корова, але діти молока не пили. Щоразу видоївши її, жінка була вимушена виливати його німецьким вівчаркам, що були на прив’язах у дворі. Виливала у миски і собаки хлебтали, а голодні діти стікали слиною, дивлячись через вікно на тих великих та страшнючих собак. ЇЇ донька Анастасія Баринас до цих пір усе це пам’ятає. Таке з пам’яті не викинеш…..
- До села зі сторони лісу дуже часто підходили посильні від партизанів. Стукали тихесенько у вікно та забирали хліб. Або люди їм самі відвозили. Серед тих, хто возив на возі схований під сіном хліб – був і Братусик Андрій (нині вже покійний). Де саме були ті партизани та звідки підходили, – старенька вже не пам’ятає, мала була. Лише пам’ятає, як грузили з мамою на підводу запряжену їх конем “Каштаном” весь одяг та всі нажитки. Як разом з родиною сусідів Побережників цілих 2 тижні жили в лісі біля тих 2-х дубів. Десять осіб (з них 6 манюсіньких діток) тулилися щоночі один до одного у лісовому шатрі з гілля, під перевернутим возом і під розлогою кроною дубів. Вони ж і забезпечували захист. Під ними спокійніше. Добре, що літо було. Діти тихенько сиділи, тихенько гралися собі. А дорослі лише плакали, молилися та готували всім їсти. А потім їм дозволили повернутися до своїх хат. Чи то доказів не знайшли, чи то передумали? Але коли всі люди по вулиці повернулися до хатів, то їх коня забрали та зарізали його для того, щоб варити солдатам страви у німецькій столові (їдальні). Пам’ятає Анастасія Іванівна доброго німця, який зливав у свій котелок борщ і кашу, різні помийки все-все в один, та приносив дітям у хату. Все говорив: “Матка, матка! Кіндер, кіндер!”.Минули роки війни…..А жінки села ходили та ходили до 2-х дубів. Ходили поплакати, коли горе, та посидіти під ними, коли радісно. Ходили молодята після церкви та після церемонії розпису (реєстрації). Знаючі жінки ходили замовляти крикливиці у дітей. Проводили там обрядодійства. Зверталися до дерев, як до живих істот.Мені вдалося записати одне з найдавніших замовлянь, в якому чується відгомін сивої давнини:Добрий день дубочки, дубочки-голубочки,У Вас дочки, а в мене синочки. (чи навпаки).Нате Вам плаксивиці, криксивиці,Дайте нам сонливиці, дрімливиці.Знаючі жінки села завжди використовували у оздоровленні для зміцнення організму кору, гілки та листя звичайних дубів. Виливали напар у воду при купанні своїх синів та тихесенько нашіптували, замовляючи при цьому:Гой, Дубе, Дубе, мій діду любий!Ходи в господу до нашого роду,на наших синів дай свою силу,щоб злії духи їх не косили.На наших синів дай свої м’язи,щоб злії духи не рвали в’язи.На наших синів дай свої моці,щоб бути з Богом на кожнім кроці!Якщо ви родом із цього мальовничого села, що носить в народі назву “Сонячні Думенки”, і коріння ваше звідси – пишайтеся собою та частіше озирайтеся в минуле – у ньому коріння і витоки роду.
До свята – Старого Нового року, Антоніна Корешкова і донька Ксенії Сторожук – Анастасія Баринас власноруч виготовили Дерево Життя, Дерево Пізнання, Світове Дерево або Дерево Роду:
Ілюстративне фото – з відкритих інтернет-джерел