Позивний “Снаряд”: “Якщо моя діяльність у війську допомагатиме зберігати життя військовослужбовцям, то я на своєму місці”

Позивний “Снаряд”: “Якщо моя діяльність у війську допомагатиме зберігати життя військовослужбовцям, то я на своєму місці”
Spread the love

Ось уже 7 років на сході України точиться боротьба за цілісність нашої держави.  За всі ці роки багато доль змінила війна, на захист країни пліч-о-пліч воюють і чоловіки, і жінки. А багатьох війна змусила кардинально змінити вид своєї діяльності: наприклад, зручні кабінети – на військові берці та надійне плече побратима. І сьогодні, в День захисників та захисниць, схиляємо голови перед такою мужністю, перед відповідальним життєвим кроком.

Хмільничанин Віктор Гричанюк дуже довго займав відповідальні посади в державних установах, а тепер служить в Збройних Силах України.  Про життєвий шлях і дитячі мрії Віктор поділився з нашими читачами.

Віктор народився в селі Дібрівка Хмільницького  району Вінницької області в сім’ї вчителів. Навчався в ЗОШ № 4 м.Хмільника. Закінчував навчання в ЗОШ №2. Вищу освіту за фахом «Менеджмент організації» здобув у Харківському Національному аерокосмічному університеті ім. М.Є.Жуковського.

  • Вікторе, чим ти займався до війни?
  • Всю свою трудову кар’єру до початку бойових дій на сході України здійснював на різноманітних посадах в органах державної влади Хмільницького району. Загалом – 10 років.
  • Як вирішив стати військовим і чи мріяв про військову службу в дитинстві?
  • Любов до Батьківщини мені прищеплювали батьки. Зокрема, батько змалечку спочатку читав, а потім я вже й сам, – книги про козаків, їх подвиги та звитяги. Таким чином прививалася любов до рідної мови, традицій, історії та державних символів. Оскільки мій батько мав звання  «капітан», тож і я теж хотів бути схожим на нього. Бути офіцером! Згадується, якось я малим повирізав значки та нашивки на його формі, в якій він прийшов зі строкової служби. Часто вдома приміряв його офіцерську фуражку. Як старший серед дітлахів в дворі, крім різноманітних спортивних розваг, організовував своєрідні тематичні військові ігри. Тобто вже тоді мені військова справа була не чужою. Але так склалося, що пішов навчатися в університет економічного напрямку, там же пройшов двохрічну військову кафедру та отримав своє перше військове звання – молодший лейтенант. Подобалося носити форму, адже це однострій, це дисципліна і порядок.

  • Скільки років на військовій службі та чим займаєшся зараз?
  • Моє військове життя не таке й велике, але насичене. Загалом пішов 5-й рік. Варто згадати першу хвилю мобілізації. Важкий 2014 рік. Відсутність необхідної кількості медичних засобів, техніки, харчування, одягу, взуття. Фактичне життя армії відбувалося за рахунок народу. То була справді народна армія, а волонтери були її посередниками – ангелами добра!

На Донбасі. Це прапор Віктора, який був на 2-х Майданах.

З побратимом.

  • Наразі вже третій рік проходжу військову службу в 235 міжвидовому центрі підготовки військових частин та підрозділів на посаді начальника відділення. Робота підпорядкованого мені підрозділу пов’язана з імітаційними системами, використання яких забезпечує проведення тактичних навчань, наближених до бойових. Зокрема, така українська система як “LASERTAG” дозволяє тактично переміщуватися без залучення дороговартістного обладнання та додаткового обслуговування загальновійськогово полігону (таке, як накриття мішеневої обстановки, позначення безпечних напрямків стрільби, виставлення оточення, не потребує блокування використання повітряного прострілу, а навпаки дозволяє використовувати фото та аерозйомку дій). Наразі це дійсно великий крок української армії, я б сказав більше – прорив у плані здійснення ефективності підготовки військовослужбовців до виконання завдань, зокрема, в зоні проведення бойових дій.

На службі, теперішні часи

  • А в яких військах служив і яке звання маєш нині?
  • В грудні 2014 року в званні старший лейтенант був відкомандирований з Хмільницького ОРВК в 44 окрему артилерійську бригаду, а саме в 142 гаубичний дивізіон. Був призначений на посаду помічника начальника служби РАО. Тут для мене було все абсолютно новим та ще й начальник моєї служби в зону АТО не поїхав. Довелося навчатися на ходу, адже часу на так би мовити розкачку зовсім не було. З першого дня ми зайняли визначені позиції й потрібно було мати відповідну кількість снарядів, щоб виконувати поставлені задачі як по придушенню бойових скупчень ворога, так і вести контрбатарейну боротьбу. То були важкі дні, але я знав, що від моєї ефективності залежить боєздатність дивізіону. Ось тут якраз і знадобилися організаторські здібності, отримані в університеті.

Перший день на Донбасі – січень 2015 року.

Потужна зброя – Гіацинт Б.

  • Чому вирішив пов’язати життя зі службою, і як довго плануєш ще служити? Тобто чи хотів би бути військовим після, дай Боже швидшого, – завершення війни?
  • По завершенні першої мобілізаційної хвилі вирішив повернутися до громадянського життя. Знову пішов працювати в органи державної влади, але не полишав військових, які продовжували боротися з ворогом. Здійснювалася відповідна робота зі своїми побратимами ще з Майдану Гідності, зокрема, Михайлюком Миколою Васильовичем та Найчуком Станіславом Сергійовичем. В міру можливості виїздив у складі волонтерської групи на Схід до наших хлопців, де на той час їм більше потрібно було поспілкуватися, отримати зворотній зв’язок з мирною Україною й, підкріпившись свіжою енергією та домашніми смаколиками, продовжувати завзято боронити рідну землю.

  • Також неодноразово залучався на військові збори як резервіст. Тобто робота з армією продовжувалася. А 2019 році вирішив спробувати себе трішки в іншому напрямку – напрямку сприяння підготовці підрозділів до їх злагодженості та вправності виконання поставлених завдань. Звісно я, як і всі свідомі українці, хочу завершення цієї війни. Але однозначно не ціною здачі територій та амністії бойовиків. Це мій принцип! Чи планую далі бути військовим? Якось я собі сказав: якщо моя діяльність у війську допомагатиме спасати життя військовослужбовцям, то я на своєму місці! Тож я наразі залишаюся на військовій службі! Тепер і я як мій батько,  який вже, на жаль, пішов у вічність, ношу горде військове звання – капітан!

1 Рота резервістів Вінницької області з міста Хмільника і Хмільницького району, 2018 рік.

Крім несення військової служби, Віктор Гричанюк пише й вірші. Одним із них він поділився з нашими читачами:

Мамо, ти на мене чекала.

Ти знала і вірила, що повернусь я.

Мамо, як добре, що ти так і не взнала,

Яка підступна та клята війна…

 

Як вона рве на шматки зсередини,

Заставляє кожного вже по-іншому жить…

Так боляче дивитися на руїни

Й на поле, що вже не колосить…

 

Мамо, ми там були, та ми не герої!

Ми просто пішли захищати свій край!

Я знову згадую брязкіт зброї…

І заклик: «Батарея, заряджай!»…

 

Мамо, для мене то наче вже позаду,

Та не закінчилася ще в країні війна!

І йдуть побратими ворогу на заваду,

Стоять, як бетонна стіна…

 

Мамо, я вірю що в моїй країні

Все ж таки запанує мир на багато літ

І на наше горде: «Слава Україні»!

«Героям Слава!» у відповідь скаже цілий світ!

Спілкувалася Алла Корнієнко.

Фото – з архіву Віктора Гричанюка.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *