26 січня 2016 року був прийнятий Закон, який уперше в українському законодавстві закріпив таку сімейну форму влаштування дітей, як патронатна сім’я. Для України це нове явище, проте в розвинутих країнах завдяки такій формі влаштування дітей практично не існує дитячих будинків. Метою патронату над дитиною є забезпечення захисту прав дитини, яка через складні життєві обставини тимчасово не може проживати разом із батьками або іншими її законними представниками. Термін перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя не може перевищувати трьох місяців. Коли є обставини, що обґрунтовують необхідність і доцільність перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя триваліший термін, орган опіки та піклування може його продовжити, однак не більше, ніж до шести місяців.
Для Хмільниччини така форма виховання дітей є досить новою, адже і Закон прийняли порівняно недавно, та й у людей поки що не виникло бажання зайнятися патронатом. Можливо, через не надто розрекламовану патронатну діяльність, та в більшості випадків суспільством керує страх: страх перед великою відповідальністю і перед “чужими” дітьми. Але у Хмільницькому районі все ж є сім’я, яка не злякалася труднощів та огорнула своїм теплом дітей, що потребували притулку і сімейного затишку. Це жителі села Педоси Раїса й Анатолій Мазури. Про рішення створити патронатну сім’ю і своїх тимчасових дітей для News Хмільника вперше розповіла прийомна вихователь Раїса Мазур.
- Раїсо Тимофіївно, чому Ви вирішили стати патронатом?
- Думку взяти на виховання дітей в свою сім’ю я почала виношувати давно. Ми з чоловіком виховали трьох дітей. Нині вони вже дорослі та мають свої сім’ї. На жаль, діти й онуки проживають далеко, тому бачимося з ними рідко.
Я бібліотекар і часто доводилося спілкуватися з дітьми із кризових сімей, які проживали на території моєї громади. Звичайно ж, я знала про їх проблеми, як кажуть, з перших вуст. Не могла стояти осторонь у вирішенні проблемних питань, які виникали в сім’ях з дітьми. Також на території Лозівської сільської ради, в якій проживаю, діє два дитячих будинки сімейного типу. Звичайно, я добре знайома з подружжями, які виховують дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Часто разом з ними обговорювали ті чи інші питання у вихованні дітей. Крім того, що теж важливо, я дуже люблю, щоб у будинку було гамірно, не люблю порожньої хати.
- Розкажіть про свій шлях до статусу патронатної сім’ї.
- В 2018 році під час семінару працівників бібліотек перед нами виступила спеціаліст служби у справах дітей Хмільницької районної державної адміністрації, яка надала інформацію про запровадження послуги з патронату над дитиною. Ця інформація мене зацікавила, я одразу поділилася нею з чоловіком. Він підтримав моє бажання стати патронатним вихователем, адже саме в створенні патронатної сім’ї на нього покладалися роль помічника патронатного вихователя.
Звичайно, була ще не одна зустріч з спеціалістами служби, які детально надавали інформацію про законодавчу базу щодо діяльності патронатних сімей, збір відповідних документів.
Перший етап процедури відбувся за місцем проживання. Наша сім’я була єдиною бажаючою і її одразу прийняли. Вторинний набір проходив у Вінниці, який ми теж успішно пройшли.
Влітку 2018 року розпочалися курси при обласному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. З нами працювали хороші психологи, фахівці з різних галузей, які стосуються розвитку дітей.
На початку січня 2019 року відбулося засідання комісії з питань захисту прав дитини Хмільницької районної державної адміністрації за участю представників Вінницького обласного центру соціальних служб для сім’ї. Тоді було підбито підсумки проходження нами навчання за Програмою підготовки патронатних вихователів та затверджено склад міждисциплінарної команди. Саме тоді, мабуть, я вперше зрозуміла, що незабаром моя мрія здійсниться: знову у нас в сім’ї будуть діти. Через декілька днів відбулося навчання міждисциплінарної команди, на якому розглядалися конкретні ситуації, і що для мене важливо, – я вже чітко знала, хто буде поряд зі мною у вирішенні питань, які покладаються на мене як патронатного вихователя: забезпечення їх медичними, освітніми послугами, взаємодія з батьками та родичами дитини з метою подолання кризової ситуації.
- Розкажіть, будь ласка, про дітей, які нині виховуються у Вашій сім’ї. І про тих, хто першим потрапив до Вас.
- В квітні 2019 року начальник служби у справах дітей Оксана Костюк повідомила, що є дитина, яку мати відмовилася забрати з пологового будинку. Дитя перебувало у будинку дитини. Через декілька днів після оформлення необхідних документів дитина була у нашій сім’ї. Ви знаєте, після такої тривалої перерви знову доглядати новонароджену дитину дуже відповідально. Але чи важко, то я б не сказала. Все згадується: ми спільно з чоловіком купали дитину, годували, обговорювали його розвиток. Мені здається, що влаштування дитини в нашу сім’ю позитивно вплинуло навіть на його стосунки з членами громади. Уважним було ставлення сімейного лікаря до дитини. Адже дитині необхідно було робити щеплення по віку, пройти медичний огляд. Жодних непорозумінь не виникало, все було вчасно і якісно. Начальник служби нас попередила, що, можливо, дитину заберуть родичі, але як виявилося, бабуся дитини відмовилася забрати його на своє виховання, тому виникла необхідність надавати їй статус дитини, позбавленої батьківського піклування. Через деякий час в нашу сім’ю прийшли кандидати в усиновлювачі. Звичайно, малюк не міг не сподобатися їм. Саме в цей період я побачила переваги перебування дитини у патронатній сім’ї. Я змогла детально надати інформацію та рекомендації майбутній матері про дитину. Мені приємно, що начальник служби цікавилася моєю думкою щодо спілкування усиновлювачів з дитиною. Через короткий проміжок часу дитина переїхала в свою сім’ю. В нашій сім’ї дитина перебувала 3 місяці. Ми й зараз спілкуємося з батьками, стали гарними друзями. В серпні 2019 року до нас в сім’ю було влаштовано 2-х братиків: 8 та 6 років. Виявилось, що у цих двох хлопчиків ще є сестричка, яку забрав її рідний батько до себе. Матір перебувала під вартою. Хлопчиків привезли нам. Батько одного з хлопчиків відмовився забрати дитину в свою сім’ю, а в другого батька немає. Зразу було дуже важко, але з часом і з Божою допомогою все владналося. Ми влаштували братиків у школу, займалися з ними індивідуально. Діти брали участь в різних шкільних святах, знайшли нових друзів, і що найголовніше – не відчували себе залишеними. Дуже позитивно на дітей впливало спілкування з моїм чоловіком. Вони разом виконували якусь свою чоловічу роботу, грали ігри.
- А чи були якісь перешкоди у вихованні хлопчиків? Чи важко було з ними справлятися і чи, можливо, були такі моменти, коли хотілося все покинути?
- З цими дітками не було якихось великих проблем. І бажання такого теж не виникало. Діти постійно перебували під наглядом лікаря. Крім того, нас відвідували спеціалісти служби у справах дітей та районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, разом з ними ми спільно обговорювали питання, що стосувалися виховання та розвитку дітей. Так, коли вони потрапили до нас, то були трохи замкнутими, але з часом всі разом: наша сім’я, їхні нові друзі, односельці допомогли їм відкритися. А знаєте, чого бояться ці діти?? Вони дуже бояться потрапити в інтернат! Зараз хлопчики живуть у свого опікуна – рідного дідуся, до якого переїхали жити ще в лютому. Взимку цього року в нашу сім’ю влаштували трьох дітей: двох братиків 10 і 8 років та сестричку – 12. Всього у їх батьків шестеро дітей. Мати близько 5 років не жила з дітьми, тому батько віддав дітей до свекра та свекрухи. Не буду розповідати подробиць, як жили діти, Коли вони прийшли у нашу сім’ю, то не знали, чи можна довіряти, перелякані, не товаришували один з одним, але й це зрозуміло: кожен шукав краще для себе. Адже в них не було ні батьківської та материнської турботи, ні теплої опіки від баби та діда. Майже 6 місяців діти у нашій родині. Мабуть, вперше разом зі всіма дітьми та батьком ми святкували день народження дівчинки. Діти почали краще спілкуватися між собою, навчилися самообслуговуванню: дівчинка є гарною помічницею на кухні, хлопці зможуть допомагати у господарстві. Ми постійно спілкуємося з батьком дітей, їх бабусею по лінії батька, адже діти незабаром переїдуть жити до них. Батько цікавиться розвитком дітей, прислухається до наших порад. Вважаю, що він вчиться любити дітей справжньою батьківською любов’ю. Для того, щоб стати дійсно рідними, потрібно ще багато зусиль. Але я думаю, що в цих дітей є майбутнє саме в родині з рідними їм людьми по крові.
- Раїсо Тимофіївно, у Вас як ні в кого іншого із жителів Хмільницького району багатий досвід патронату. В чому, на Вашу думку, головні переваги патронатної сім’ї?
- Тут діти перебувають у сімейному оточенні і не отримують той стрес, коли потрапляють в державні заклади. Жодним чином не хочу образити систему утримання і виховання дітей в закладах, але там немає такого індивідуального підходу до кожної дитини. Саме в сім’ї дитина має можливість відкритися, не тримати в собі страхи чи образи. Діти бачать, як можна жити, і я думаю досвід, який вони отримають від проживання в нормальній люблячій сім’ї, перенесуть в свої рідні сім’ї. Ще хочу відзначити можливість патронатного вихователя спілкуватися з родичами дитини, надавати поради, допомагати вирішувати питання подолання кризових ситуацій. Приємно знати, що діти повертаються в сім’ю. До речі, патронатним вихователям можна підтримувати зв’язок з дітьми, які були у них під опікою. Навіть більше – батьки, родичі дітей самі цього хочуть. Вони дзвонять, діляться своїми досягненнями, просять поради. Про конкуренцію немає й мови, бо ж дітям, коли вони потрапляють у патронатну сім’ю, одразу пояснюю, що це тимчасово, що вони просто приїхали ненадовго в гості.
- А як ставляться до Вашого вибору рідні, односельці та й просто знайомі люди?
- Та по-різному. Зразу було багато критики. Дехто цікавився, скільки на цьому заробляю, дехто прямо казав, що шукаю проблем собі на голову. Мовляв, “живи своїм життям, нащо тобі чужі діти”. Так, вони є чужими. Але вони чужі лише біологічно. Я думаю, кожен має змогу подати руку допомоги таким дітям, адже у них настільки багато людяності, теплоти, а вони навіть не знають, куди їх подіти. А зараз люди вже звикли, і ставляться до цього по-іншому.
- Дякую Вам за таку змістовну розмову, і нехай Господь допомагає Вашій сім”ї та всім тим діткам, які потрапили й в майбутньому потраплятимуть у вашу сім’ю.
З етичних міркувань ми прибрали на фото зображення дитячих облич.