Якому б місяцеві ми не співали осанну, – а кожен з них заслуговує на це, – останній брат весни все-таки має особливі заслуги: незважаючи на круті примхи природи, саме в травні вона, природа, постає в усій красі – довколишній світ немовби святкує свою молодість буйним цвітінням, князюванням трав, багатоголоссям пташиного царства. Віддавна казали: “Дожити б до маю, то тоді вже сама природа подбає…”.
Нашому сучасникові може здатися, що назва місяця “май” для української мови не характерна. Насправді це не так. Накличка ця відома ще давнім русичам. Наші вітчизняні пам’ятки ХІІ століття фіксують її лише в цьому значенні. Навіть у таких поважних виданнях, як “Російсько-український словник” 1918 року, аналогічне академічне видання за редакцією А. Кримського (1924), в “Словарі російсько-українському” М. Уманця та А.Спілки (1925) чи “Практичному російсько-українському словнику” Г.Саболдира (1926), на першому місці значиться слово “май”. Я. Головацький стверджував, що назва походить “від маю, котрим луки покрившися зеленіют, мают”.
Та це й зрозуміло, адже всі наші дореволюційні класики – Т. Шевченко, Панас Мирний, Леся Українка, І.Франко, М.Коцюбинський та інші – вживали виключно це слово. Ним користувалися й Максим Рильський, Володимир Сосюра, Андрій Малишко.
Родовідна назва “май” імовірніше за все походить від латинського “майус”, тобто від імені давньоримської богині весни Майї – дочки Фавна, котрий був покровителем гір, лісів, пасовиськ і лук, а також захисником стад. Щоправда, дехто вважає, що назва походить від римського царя Тарквінія, котрий віддавав данину шани старійшинам. Справді-бо, латинське “майєр” означає “старший, вищий”. До речі, останній місяць весни в Стародавньому Римі присвячувався мудрості довгожителів.
Що б там не було, але назва “май” міцно закріпилася і в нашій мові. Сучасне поняття маївок також іде з давнини. Колись обряди, які організовували серед природи, так і називалися – маївки, що ідентифікувалися з однойменним місяцем.
Оскільки в Україні відбулася “націоналізація” місяців, то найбуйніший весняний період назвали “травенем”. До речі, близькі за походженням назви і в багатьох інших слов’янських народів. Скажімо, в болгар та чехів це – “травен”, сербо-хорватів – “травень”, словацьке “травен” означає червень, словенські “малі травен” стосується квітня, а “великі травен” – власне травня.
Поруч з назвами “травень” і “май” у деяких регіонах України були й свої місцеві наклички – “пісенник”, “місяць-громовик”, “травник” тощо. Діалектичному слову “травник”, що побутувало на Поліссі, передував давній звичай наших предків. Ще язичники вважали, що лише травневі лікарські рослини мають чудодійні лікувальні властивості. Їх заготовляли, а подекуди й досі дотримуються цього правила, лише 10 травня за старим стилем. Зривали цілюще зело удосвіта, до схід сонця. Все доросле населення вирушало в ліс та на левади, щоби запастися ним на цілий рік.
За матеріалами книги “Місяцелік”.