- Ми розпочинаємо нову постійну рубрику – наші славетні земляки. Хмільничани, які прославили Хмільник та Хмільницький район на усю Україну та й світ. Ті, хто народився на хмільницькій землі, або, навіть не будучи хмільничанином, волею долі пов’язав своє життя та досягнення із нашим краєм.
Державні та громадські діячі, воїни, історики, письменники, митці як сивої давнини так і сучасності. Їх дуже й дуже багато.
Тож ми просимо Вас, шановні читачі, повідомляти, про кого Ви б хотіли прочитати на нашому сайті.
Але почнемо ми із людини нашого часу, із досить своєрідною та дуже цікавою професією та захопленням. Знайомтесь – це Антон Григорович Кащеєв із Широкої Греблі – один зі справжніх Старійшин, Аксакалів та Метрів мисливської та природоохоронної справи Вінниччини та й України. Нині він закарбовує красу рідної природи на чудових фотокадрах, які широко відомі вже й на теренах України.
Матеріал про нашого видатного земляка підготували журналісти видання “ЕКО-Інформ”, а саме у свіжому номері “Лісового і мисливського журналу”. Фото надані Антоном Кащеєвим.Захоплення на все життя
Фотографія – як спосіб популяризації мисливства.
Антон Кащеєв з Хмільницького району – один зі старійшин мисливської справи Вінниччини, який виховав за десятки років роботи тисячі мисливців. Нині він змінив рушницю на фотокамеру та полює за чудовими кадрами звірів й птахів. Хоче видати книгу про тваринний світ Вінниччини, на яку, втім, досі немає коштів…
– Я з дитинства милувався красою природи. Коли закінчив сільську восьмирічку з відзнакою, планував вступати до Шацького лісового технікуму, але у колгоспі не дозволили, хотіли, щоб я працював там обліковцем. Втім, я таки виїхав із села, – згадує Антон Кащеєв. – Вступив до будівельного профтехучилища у Ровеньках на Луганщині… Теж закінчив із відзнакою, працював на Луганщині. Знову готувався вступати до омріяного лісового технікуму. І там не хотіли відпускати. Навіть довелося скаржитися до прокуратури. Лише тоді відпустили мене на Волинь. І саме там з мене та всіх студентів виховали справжніх природолюбів та фахівців своєї справи. Я щиро вдячний педагогічному колективу за це та вклоняюсь доземно!
Лісовий технікум теж закінчив із відзнакою за спеціальністю «Мисливське господарство» та був направлений на роботу до Вінницького облуправління лісового та мисливського господарства. Після служби в армії рік працював у Хмільницькому лісгоспі. З 1975 року – мисливствознавцем у районній організації УТМР, а потім очолив його і пропрацював керівником до 2012 року. Ми з колегами-однодумцями розбудовували мисливське господарство нашого району.
– Антоне Григоровичу, розкажіть, будь ласка, що Вам вдалося зробити?
– Масово завозили та випускали до наших угідь кабанів із Білорусі, плямистих оленів із Київської області. Були й лосі.
Одного разу полювали на кабана. На одного мисливця на стрілецькому номері вийшло величезне стадо – десь 90 кабанів! Дорослі, молодь. Він дар мови втратив, побачивши цей «натовп» і, звісно, вже не стріляв.
У ті часи ліцензія на кабана у нас коштувала близько 30 карбованців, на козулю десь 10–15 карбованців, на лося – 80. Це солідні кошти, які йшли на підтримку мисливського господарства. Полювання було завжди результативним. Жодної нарізної зброї, тим більше із оптикою, не було. Полювали на парнокопитних тварин лише із гладкоствольними рушницями. Було промислове полювання на козулю, кабана, лося. Їхнє м’ясо направляли на експорт.
Наведу приклад й по качках… Колись на відкритті качиного полювання на одному ставку наша компанія із десяти чоловіків підняла близько 150 качок. Небо було чорне від них. Ми вдесятьох взяли рівно 70 качок. До речі, тоді норма була десять качок на одного мисливця на добу. Уявіть, скільки було дичини. В Товаристві був свій фазанарій, рибний розплідник. Прикро, що зараз УТМР втратило багато своїх сил, ресурсів, можливостей…
Зоною особливої уваги є для нас відтворювальна ділянка на Сандрацькому водосховищі. У 1997 році цю територію оголосили заказником. Там мешкають як мінімум 60 видів птахів, ссавці, плазуни, земноводні. Дуже гарне місце.– А Ви самі особисто на кого любили полювати?
– Здебільшого, на зайця, лисицю… Було на кабанів, пернату дичину. Часто просто милувався тваринами та природою без жодного пострілу.
– Це під час Вашої роботи на Вінниччину вперше завезли зубрів?
– Так, зубрів уперше до нас завезли у 1979 році з Волині. Чотири самки та двох самців. Їх привезли до Уладівського лісництва сусіднього Літинського району. Деякий час тримали у загоні наче у карантині. Згодом випустили. Зубрами займалися працівники лісгоспу, ми теж допомагали. З хлопцями під час рейдів часто їх зустрічав. Поступово стадо зростало. Я тоді вперше їх фотографував на свій апарат із чорно-білою плівкою.
У радянські часи за незаконне вбивство зубра – в’язниця з конфіскацією майна. А у 90-х роках у Калинівському районі посадовці у погонах по-браконьєрськи розстріляли кілька зубрів. А далі трагедія у 2016 році на кризі. Кого покарали за цю розправу над зубрами? Якби не ці злочини, то в області було б як мінімум триста зубрів. Добре, що зараз їх ретельно охороняють.
– Нині ситуація із лосем стала спекуляцією «зоозахисників». Що думаєте про це?
– Так, ситуація із лосем дійсно важка. Перша причина – браконьєрство – свавілля… Друга – це знищення місць існування тварини. Масове осушення боліт, лісових ставків, річок, де лосі вільно себе почували. Тому лось йде від нас. Всихання річок, ставків боляче б’є по всіх тваринах, птахах… Але там, де лося бережуть, охороняють угіддя належним чином, його поголів’я завжди високе.
Коли наше Товариство передало свої лісові угіддя Хмільницькому держлісгоспу, у нас було 85 плямистих оленів. А далі браконьєри чи не щотижня безкарно вбивали по три-чотири тварини за одну вилазку. Лише коли лісгосп очолили нинішній директор Тарас Ющинський, мій вихованець, та став працювати мисливствознавцем Володимир Ткач, браконьєрам дали рішучий бій. Зараз оленя побільшало. Але терміново треба закупляти нових тварин, аби не сталось генетичного виродження хмільницького поголів’я.
– А щодо випадку браконьєрства, що прогримів на всю Україну, коли у серпні 2019 року з гвинтокрила на відкритті полювання розстрілювали птахів. Купа фото та відео, але поліція чомусь так і не знайшла злочинців…
– За це має бути кримінальна відповідальність, суворе покарання. Крапка!
– Антоне Григоровичу, але ж за радянських часів теж було браконьєрство?
– Було, але за це реально карали. Пам’ятаю, як в угіддях двоє чолов’яг застрелили молоду самку лося. Були затримані «на гарячому». Отримали кілька років в’язниці кожен, штраф, а ще зброю конфіскували. Добрий урок усім браконьєрам.
Ми тісно співпрацювали з лісівниками, міліцією, Державтоінспекцією. Із загальної суми зібраних та сплачених штрафів за порушення правил полювання нам згодом видали більше тисячі рублів на розвиток мисливського господарства. Це була дуже позитивна практика.
Нашою службовою машиною був «Москвич». Ще один наш активіст їздив власним «Волинцем». Справжній всюдихід. Пам’ятаю історію наче в анекдоті. Поблизу села Курилівки бачимо у полі вантажівку «газон». Двоє місцевих виїхали стріляти зайців з-під фар. То мій товариш тихенько під’їхав «Волинцем» до них. Пристроївся позаду, ті нічого не бачили. Так і супроводжував. Вони стали, він теж. Мабуть, хлопці вже готувались. Я тихцем теж вибрався з машини… Виліз на вантажівку браконьєрів і відкрив дверцята. Хлопці побачили нашу єгерську форму і один каже вголос: «П…, приїхали!»
Я ще відмінний лижник. То часто ходив із хлопцями й на лижах у рейди.
Свого першого браконьєра я затримав студентом лісового технікуму. Був на практиці у Чугуївському районі Харківщини. Ми затримали місцевого єгеря, який незаконно вбив самця оленя. Був величезний скандал.
Єгері, мисливські інспектори, більшість мисливців з нашого району та багато любителів природи й полювання з інших районів Вінниччини – це все мої вихованці. Незважаючи на вік, я беру участь у природоохоронних рейдах, перевірках та консультую молодших колег.
– Гарячі ситуації під час боротьби з браконьєрами у Вас були?
– Навесні вночі під час рейду з протидії рибному браконьєрству ми пливли Сандрацьким водосховищем човном під мостом. Саме нерестовий період риби. Зненацька у наш човен влучає величезна брила. Продірявила наскрізь, а мене та єгеря дивом не зачепила. Виявилось, що це браконьєри, які спостерігали за нами з мосту, вирішили розправитись. Човен потонув. Глибина десь по шию, вода холодна, але все минулось, випливли на берег.
Раз затримали браконьєра – курсанта міліцейського вузу. Юнак зненацька направив рушницю на нас. Очі наче у безумця, руки трусяться… Ситуація могла скінчитися трагічно. Втім, переконали юнака кинути зброю, не робити дурниць.
На щастя, я жодного разу не застосував вогнепальну зброю проти людей. Головне – слово, витримка та впевненість, що ти робиш благу справу. А ще відмінна підготовка раз врятувала мене на полюванні. Ми робили промислове полювання на кабана. Смертельно поранений трьома кулями величезний розлючений вепр пішов тараном на мене. У останню мить я відскочив, блискавично перезарядив рушницю і вистрелив дуплетом… Наповал поклав звіра!
– Зараз так звані «зоозахисники» всіляко, зокрема, на законодавчому рівні, лобіюють проєкти про заборону регулювання чисельності вовка, лисиць і навіть бродячих собак. Як Вам такі ініціативи?
– Почну з вовка. Наприкінці 70-х років минулого століття у нас завелись чотири вовки. Я пішов на лижах по їхніх слідах. У глибокому снігу знайшов рештки 60 (!) загризених козуль, оленів, кабанів… Вовки різали молодих тварин та вагітних самок, яким важко пересуватись у глибокому снігу. Копитні ще й знесилені із майбутнім приплодом. І вовки зібрали свої жнива. У грандіозній облаві брало участь близько 60 наших мисливців, єгерів. Взяли одного вовка, ще одного поранили, але він втік. Ще двоє вовків обійшли облаву, адже це дуже хитрий та обережний хижак.
Друга історія. Знову вовча зграя через десять років після попереднього випадку. Чорні шерстю матьорі самці, молодь і вісім молодих вовченят зарізали молодого лося, кілька вагітних самок кабана та козуль. Цю зграю вистежили за допомогою гвинтокрила. Теж вполювали кілька вовків. І вже у 2000-ні роки у нашому районі мисливці під час полювання на кабана поранили, а згодом добрали матьору вовчицю. Її шкура довгий час була у нашому Товаристві, а нині знаходиться у держлісгоспі. Вовк, як тварина, має право на існування. Але його чисельність потрібно постійно регулювати, аби він не завдавав збитків мисливській фауні.– А стосовно бродячих собак та лисиць?
– Ще одна невигадана історія. Ми на лижах із напарником проводимо перевірку угідь. І бачимо як двоє здоровенних, відгодованих бродячих собак шматують козулю. Тварина ще жива, а вони вдвох, захлинаючись слиною, жадібно рвуть її черево, нутрощі, тельбухи… Увесь сніг у калюжах крові. Жахлива картина. Коли під’їхали туди, то кудлаті розбійники втекли. Неподалік чекали, коли ми підемо, аби знову продовжити пир. Тож я зробив засідку за деревами, а напарник зробив вигляд, що їде. Дійсно, за півгодини обидва собаки знову повернулись до туші козулі. Це була їхня помилка.
Я офіцер запасу та брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії. Під час патрулювань покинутих сіл у зоні відчуження ми відстрілювали здичавілих чи покинутих людьми хворих тварин. Вони всі були уражені радіацією. Найбільше було собак. Бродячий собака куди хитріший, лютіший та небезпечніший за вовка.
У радянські часи ми відстрілювали за рік до двохсот хижаків. Одного разу двома фокстер’єрами вигнали з однієї нори та здобули сім лисиць. Спершу п’ять взяли, шоста втекла. Її добрали пізніше. Наступного дня наші собаки знову вигнали з цієї ж нори лиса. Безхвостого. Як виявилось, звір теж бився із нашими собаками, але тоді з нори не виліз, хай лишився без хвоста. До речі, саме у двобої з лисом під час полювання загинув й один із моїх улюблених фокстер’єрів.
Все ж лисиць тоді було менше, ніж зараз. Мисливці охоче їх відстрілювали. Їм платили за це гроші, видавали компенсацію на набої. Але якщо припинити боротьбу з рудим хижаком, він у весняний період гніздування птахів знищить усі гнізда, яйця та птахів у тому ж Сандрацькому заказнику. Качок, чайок тощо.
Справжні мисливці – не губителі чи винищувачі тварин, а навпаки, – дбають та піклуються про фауну. Як кажуть у США: «Полювання – це насправді захист природи». Шкода, що українське суспільство цього не розуміє. Але, звичайно, були та й є і серед нашого брата негідники, через яких тавро осуду лягає на всіх мисливців.
«Фотокорида» із зубром
Сини Антона Кащеєва пішли стопами батька. Старший Олександр – теж затятий мисливець, а молодший Володимир більше захоплюється риболовлею. Вже дорослі онуки, підростають правнуки. Тож мисливська династія Кащеєвих триває. Сам Антон Григорович знову йде до улюблених лісів, річок та ставків, але вже не з рушницею, а з фотоапаратом зі «снайперським» об’єктивом.
– Ще під час служби у армії я захопився фотомистецтвом. Перший апарат ЛОМО, під час роботи в УТМР «Зоркий», далі фоторушниця – «Фотоснайпер». Фотографував не лише тварин, а й село, пейзажі, святкові заходи у Широкій Греблі та районі. Вдома є декілька тисяч негативів. Проявити їх немає часу. Під час природоохоронних рейдів фоторушниця неабияк виручала. Зафільмували браконьєра, його машину чи незаконно впольовану дичину, ввечері бігом додому проявляти знімки. Вночі сидів за кадрами. Вранці готові фотографії віддавав до міліції. Так техніка у моїх руках служила закону. А паралельно з полюванням захопився фотополюванням. Мисливський трофей гарний, але чудовий кадр тварини – не менш цікавий, яскравий та вражаючий.
Антон Кащеєв зробив уже більше двох тисяч «портретів» звірів та птахів рідної Хмільниччини. Особливо полюбляє фотографувати у Сандрацькому заказнику.– Своєрідні історії життя тварин. Як птахи гнізда насиджують, пташенят виводять та виховують, їхні стосунки із собі подібними. І це важче, аніж зробити влучний постріл, бо хочеться, аби тварина вийшла гарно. Їх не попросиш попозувати, повернутись як фотографу зручніше. Доводиться фотографувати із засідки або потихеньку поступово підходити. Плаваю старим розфарбованим у камуфляжний колір човном. Цього човна колись в УТМР браконьєри теж ломами потрощили, але я його й відновив. І ось катаюсь ним, поки немає криги на воді.
– Чи не були у Вас цікаві пригоди під час фотомандрів?
– Вилазив на дерева, аби відзняти гарно кабанів чи козуль у нічному лісі, на водопої. Бачив, як на нашому водосховищі навесні самці-лебеді між собою бились. Моторошне видовище. Фотографував й скоп, орланів-білохвостів. Коли наші лісівники відловлюють у живоловушки зубрів чи кабанів для подальшого їхнього переселення до інших лісгоспів чи областей, то запрошують мене, аби я задокументував процес. І ось у пастку потрапив самець зубра. Спершу поводився спокійно, тож я вирішив вилізти на паркан, аби краще його сфотографувати. Це унікальний шанс – бачити такого звіра зблизька та зробити чудові кадри. І раптом зубр наче скажений починає бити у паркан, що товстенні стіни з дерева захитались, наче картонка. Мене згори як вітром здуло. У «кориду» із цим велетнем я гратися не хотів, пронесло. Іншим разом уже другий зубр теж ледь не виламав браму. Так, інколи небезпечним буває й фотополювання. Бо дика тварина завжди лишається дикою.
Антон Кащеєв брав участь у підготовці найрізноманітніших альбомів, книг та журналів, фотовиставок на тематику лісового господарства, полювання. Аксакал вінницьких мисливців мріє нарешті видати свій величезний альбом авторських фотографій природи й тваринного світу рідної Хмільниччини та улюбленого Сандрацького заказника:
– Це підсумок моєї природоохоронної роботи за більше, ніж 50 років. Як педагог і скажу, що цей альбом буде набагато кориснішим задля просвітницької роботи на тематику полювання, охорони природи, аніж виступи сотень професорів та лекцій. Я звертався до Вінницької обласної та Всеукраїнської рад УТМР, обласного управління лісового та мисливського господарства, профільного міністерства у Києві. Відповідь одна: «Немає коштів…». Вже кілька років мені таке кажуть. Найгірше те, що це відбувається у часи тотального наступу на мисливців, – з сумом каже Антон Кащеєв. – Втім, я все ж сподіваюсь, що цей альбом побачить світ. А якщо ні, то сам роздрукую найкращі фотографії, роздам їх по школах, училищах та вузах. Хоча б Вінниччини. Хай хоч так діти вчитимуться любові до рідної природи, знатимуть тваринний світ України.
Володимир РОМАНЕНКО,
“Лісовий і мисливський журнал”
