
Здається, ще недавно ми тішились новорічними обрядами, а вже почався відлік лютого – останнього місяця зими. Хоч за своїм характером він і найконозистіший, та все ж сонце повертає на весну – день уже збільшується майже на три години.
У багатьох народів, зокрема і в нас до прийняття християнства, останній місяць зими завершував річний цикл. Це ж стосувалося й давніх римлян. Оскільки лютий вважався завершальним місяцем року, то і його назва означала “очищення” (по-латинському “фебруаріс”). Нею й до сьогодні користується більшість європейців. Серед слов’янських народів мають власні назви поляки – “люти” і серби і хорвати – “веляча” (щоправда, тут послуговуються і латинською назвою).
В Україні, як і в Білорусії, офіційно закріпилося слово “лютий”. Його етимологічне коріння пов’язане з конкретними реаліями. Як стверджує відоме прислів’я, це пора надмірних контрастів – вітрів і кривих шляхів, морозів, снігів, відлиг та переметів. Проте в давніший час в Україні так називати січень. Лише наприкінці XIX століття остаточна назва – лютий – закріпилася за другим місяцем року.
Поруч з офіційною, в багатьох регіонах України користувалися виключно діалектними накличками (почасти вони існують і нині). Переважні їх більшість характеризує сувору й конозисту вдачу місяця – “сніжень”, “лютень”, “крутень”, “зимобор”, “бокогрій”, “криводоріг”, “межень” (тобто календарна межа між зимою і весною). Яків Головацький (від ред. – український лінгвіст, етнограф, фольклорист, історик, поет, священик УГКЦ, педагог, громадський діяч) зафіксував серед західноукраїнських говірок і такі назви: “казибрід”, казидорога – від лексичного “казитися”, саме це визначення, здається, найповніше відтворює природний характер лютого.
З останнім місяцем зими в хліборобів завершувався і традиційний зимовий відпочинок. Селяни починали готуватися до нового хліборобського сезону: вивозили на поля гній, перевіряли зерно, лаштували сільськогосподарський реманент.
В останній місяць зими скорочуються вечорниці. Все рідше й рідше збиралися хлопці й дівчата на свої традиційні гулі. Та це й природно: коротшали ночі, в господарствах прибавлялися додаткові клопоти – треба було готуватися до найвідповідальнішої для селянства пори року. Люди жили світлим пробудженням природи – весни, яка вже не за горами.
Про високосний рік
Той, хто народився 29 лютого, (а на цей день припадає Юхимів день – свято), можна вважати, “обікрав” себе. Лише раз у чотири роки іменинник зможе відсвяткувати свого ангела.
Історія виникнення високосного року давня і цікава. Традиційно високосні роки вважалися нещасливими, і їх прихід спонукав селян остерігатися природних катаклізмів – повеней, землетрусів, масових хвороб і пошестей, недороду, голоду тощо. В багатьох давніх літописах фіксуються випадки, коли люди чекали навіть “кінця світу” чи “страшного суду”.
Такі передбачення, очевидно, не випадкові. Саме на високосні роки припадають періоди “великого мору на людей та худобу”. Але в цьому не варто вбачати лише випадковий збіг обставин чи марновірність давніх вірувань. На сьогодні вже досліджено, що найбільша дія сонячної активності, котра негативно впливає на стан усіх живих організмів, припадає на високосні літа. Спостережливі пращури й підмітили цю особливість.
Цікава і сама історія “виникнення” високосного року. Як відомо, лютий є найкоротшим за кількістю днів місяцем. Тому й вирішили регулювати, завдяки високосним рокам, “недосконалість” календаря.
У глибокій давнині в багатьох народів рік, згідно з сонячним календарем, мав неоднакову кількість днів: у римлян, наприклад, 355, єгиптян – 365. Щоб усунути цю розбіжність, Юлій Цезар в 46 році до нашої ери за допомогою астронома Созігена запровадив так званий юліанський календар, що мав 365 днів та 6 годин. Через кожні чотири роки, отже, “набігав” зайвий день, який долучали до останнього місяця року. Ним був лютий. Так утворився високосний рік.
Але й ця система виявилась недосконалою. Щодоби залишалися “поза обліком” 11 хвилин і 14 секунд, котрі через кожні 128 літ утворювали додатковий рік. А це заважало чітко прогнозувати релігійні свята. Відтак папа Римський Григорій XII 1528 року (на цей день неточність становила 10 днів) запропонував пересунути літочислення з 5-го на 15 жовтня, а за вікові високосні роки вважати лише ті, в котрих число сотень ділиться на чотири (наприклад, 1600, 2000). Таким чином, середня тривалість в григоріанському календарі довша за справжню лише на 26 секунд. Цим літочисленням ми користуємося й нині.
Однак всі ми знаємо, що останній зимовий місяць крім високосного має 28 днів. За Гая Юлія Цезаря він, проте, був довшим. Тоді ж римський диктатор провів реформу календаря. На свою честь він перейменував липень (“квінтиліс”) в “Юліус”, віддавши “власному” місяцеві найбільшу кількість днів – 31.
Згодом (27 рік до н.е.) трон римського імператора посів Август – онук племінника Цезаря. Його персону сенат вирішив також ознаменувати іменним місяцем. Наступний “секстиліс”, тобто серпень, уофіційнили в “Август”. Але ж цей місяць мав 30 днів, з чим не зміг змиритися живий імператор; він самочинно видав новий “реформаторський” наказ – додати до “свого” місяця одну добу, щоб зрівнятися з липнем. Відтак два сусідні місяці, усупереч логіці, мають однакову кількість днів.
Імператорська самозакоханість перемогла, але симетрія календаря порушилась. Адже день, котрого “вкрав” собі Август, зробив лютий куцішим, бо саме від нього було взято одну добу. Все це певний час створювало труднощі в місяцечисленні. Але час поступово згладив справедливі нарікання астрономів на імператора.
За матеріалами книги Василя Скуратівського “Місяцелік”, 1993 рік.
Ілюстративне фото – з відкритих інтернет-джерел.