З початком Революції Гідності та війни України за незалежність хмільницькі волонтери завжди були і є на передовій… Численні поїздки на фронт боротьба за Україну, її культуру, самобутність та національну складову – ось лише невеличкий перелік завдань, що добровільно взяли на себе ці мужні чоловіки та жінки.
Хмільничанка Віроніка Васильєва із однодумцями взяла на себе ще одну дуже важку та відповідальну місію – зігрівати добрим словом душі та серця українських воїнів. Ось вже шість років війни дівчина із братами та сестрами по волонтерській справі влаштовує конкурси, флешмоби, екскурсії та інші варіанти дозвілля для бійців, що лікуються у Хмільницькому військовому санаторії. Не заради піару, а за покликом душі та серця. Тож недарма про хмільницьких волонтерів нині згадують з повагою в багатьох містах та селах України.
До речі, волонтерка, хоч за паспортом Вероніка, під час інтерв’ю просить називати себе Віронікою від слова “вірити”. Бо ж віра – найголовніше для людини. А вона щиро вірить в Україну та українців!
– Я з родини шанованих лікарів. За фахом – викладач англійської мови. Моє життя до війни було подібним до життя тисяч інших українців – пошук кращої долі для себе та рідної країни. Справжня гордість за Україну з’явилась після Майдану. Це була й моя персональна революція Гідності. Майдан дав українцям надію, сенс життя, можливість самовизначитись, – розповідає Віроніка. – Коли Росія вдерлась до нас, спочатку на душі були жах та відчай. Хто б міг подумати, що таке може статись у 21 сторіччі, у самому центрі Європи! Тож сидіти й чекати чогось невідомого було просто несила. Тому спершу ми із однодумцями в’язали балаклави та шкарпетки бійцям на фронт, далі збирали продукти харчування, випічку, консервацію, мішки, одяг, ліки. Це стало першим напрямком волонтерської діяльності.
Згодом до Хмільницького військового санаторія на реабілітацію почали приїжджати наші військовослужбовці із покаліченими тілами та душами. Виникла потреба у організації їхнього культурного дозвілля. Так виник другий напрямок. Зустріч та спілкування зі Справжніми Українцями для мене просто подарунок долі. Україна жива і буде жити поки є люди, яким не однаково.
– Який випадок тобі запам’ятався найбільше?
– У 2016 році до нас приїхав зовсім юний боєць. У нього було серйозне ушкодження хребта. Ходити самостійно не міг. Приїхав у супроводі бабусі. Крім неї більше рідних та близьких у хлопця не було. Йому терміново був потрібен інвалідний візок. Ми дізнались про це і оголосили благодійний марафон допомоги. Тоді діти з нашої школи № 4 замість квітів на 1 вересня зібрали кошти та придбали хлопцеві візок. Виникла ідея об’єднати обидва напрямки під волонтерсько ініцативою «Камуфляжне серце». Назва походить від чудової пісні відомої української співачки та волонтерки Христини Панасюк і використовується з її дозволу.
– Хто складає вашу команду однодумців?
– Я щиро вдячна усім, хто приєднався! Хоча за ці роки склад нашої групи змінювався, основний кістяк залишився. Я вдячна нашому волонтеру, голові Самооборони Майдану та громадському активісту Миколі Михальнюку, моїй родині, викладачу історії ЗОШ №4 Валентині Топоровській, колективу викладачів та учнів школи мистецтв, колективу військового санаторію на чолі із Ігорем Шиньковичем, Аллі Сидорчук, Сергію Буликову, Камнєвій Фаїні, Ковальчук Галині, Аллі Корнієнко. І, звісно, мій найкращий та найголовніший помічник – це мій син Антон.
Що б не сталося, нам й надалі робити свою волонтерську справу.
– Чи не важко нести свій волонтерський хрест у ті часи, коли з владних кабінетів та у суспільстві куди частіше лунають та мусуються заклики й ініціативи про «мир та порозуміння із ворогом» і так далі?
– Я відповім на це словами з пісні «Заборонені» тієї ж Христини Панасюк:
Можливо завтра ми з тобою заборонені
Але нескорені, ми нескорені.
Не все одне тобі, небайдуже мені
Бо правда й Бог завжди на світлій стороні!
Фото з архіву Віроніки Васильєвої
