До 75-ї річниці перемоги над нацизмом ми продовжуємо цикл розповідей про Героїв-фронтовиків Другої світової війни з Хмільницького району.
Вчитель та історик Василь Маринич передав нам лист доньки своєму тату-фронтовику. Це вдячна та шаноблива розповідь Євгенії Сухіної про свого батька – Героя – Івана Гавриловича Сухіна з села Лозни Хмільницького району… Публікуємо його дослівно.
На жаль, фотографії Івана Сухіна у нас немає, тому ми обов’язково просимо відгукнутись рідних й близьких фронтовика…
А батькове серце палає, як вічний вогонь
– Мій батько – солдат! Я вихована на героїчних традиціях нашого народу і бачу свою місію в тому, аби передавати майбутнім поколінням велич воєнного подвигу фронтовиків і палку любов до них.
Героїчну участь мого народу у ІІ світовій війні я з гордістю вимірюю великим подвигом простого українського хлопця Івана, одне ім’я якого нагонило жах на фріців. Він пройшов свій славний бойовий шлях від першого дня війни до останнього, звільняючи міста і села нашої неосяжної Батьківщини, а також країн Європи.
Пам’ять, людська пам’ять… Скільки вона зберігає в собі доброго, болючого, гіркого! Спогади залишають помітний слід у душі людини, ними вона живе. Такими життєдайними силами для мене є спогади про найдорожчу людину: мого батька, Івана Гавриловича Сухіна, який народився 12 липня 1915 р. в селі Лозна Уланівського району Вінницької області у багатодітні селянській родині.
У сім років хлопчик пішов навчатись у церковно-приходську школу, але закінчити її не зміг, тому що родині були потрібні робочі руки, і 1924 року, після закінчення двох класів, хлоп’я йде пасти людську худобу.
Основною годувальницею родини була земля. Тож із перших своїх самостійних кроків малий Іванко був привчений до важкої праці біля святої матінки-землиці.
У 1930-их роках на селі з’явився перший колісний трактор «Фордзон». Допитливий підліток не відходить від диво-техніки і мріє «осідлати» залізного коня. Це йому вдається. Після закінчення курсів при Уланівській МТС у 1934 році він отримує права тракториста і направлення на роботу у Вишенецьку МТС. Кмітливий юнак, крім гарячої любові до сільських трудівників, до землі-годувальниці, мав ще й золоті руки. За короткий час він досконало вивчив свого «Фордзона» і з радістю працював на колгоспних ланах.
Незабаром його направили на роботу у село Великий Остріжок, де зустрів свою долю, своє щастя. Дзвінкоголосою була у Максима Бойка середульша донька Парася. Її ніжний, мелодійний спів примушував швидше битися серце не одного хлопця.
Не залишився байдужим до неземної краси і чарівного співу юнки й Іванко. Прийшло кохання, молоді люди побрались. Щасливіших від них не було навкруги. І це світле, ніким не заплямоване почуття подружжя Сухіних пронесли через усе своє життя.
Поступово приходив достаток у їхню оселю. Здавалося б, тільки жити й радіти, але ворог не дрімав.
Було Іванові Гавриловичу 24 роки, коли він у складі військових підрозділів брав участь у визволенні Західної України. Квіти, сльози радості, хліб-сіль, найщиріші побажання, надії на покращення – так зустрічали радянських воїнів українці, які довгий час перебували під гнітом буржуазно-поміщицької Польщі.
Після возз’єднання українських земель довелося І.Г.Сухіну ненадовго розлучитися зі зброєю. Через місяць – він безпосередній учасник військового інциденту з Фінляндією. Забезпечуючи боєздатність стрілецьких підрозділів, Іван Гаврилович своєю хоробрістю і мужністю наближав день, коли повністю припиниться кровопролиття.
І такий день настав. Серед бійців, які поверталися до мирного життя, був червоноармієць І. Г. Сухін.
15 серпня 1940 р. солдат повертається в рідне село, до мирної праці, до своєї родини, де чекав татка його первісток, маленький Степанко. Не зраджуючи своїй хліборобській професії, працює трактористом, адже він так хотів орати і засівати землю, збирати хліб, творити добро!
І знову зустріч зі своїм стальним другом, трактором ХТЗ, а пізніше – «натіком». Для Івана Гавриловича розпочалися трудові будні в колгоспі. Радів життю, родині, мирним здобуткам односельців.
Але недовго довелося тішитися І.Сухіну. Його мирний спокій порушила фашистська нечисть, яка прийшла на нашу землю 22 червня 1941 року. Наступного дня, 23 червня, Іван Гаврилович одним із перших прийшов на збірний пункт Уланівського РВК, аби зі зброєю в руках стати на захист родини і Батьківщини.
Так розпочались для тата фронтові будні, які розтягнулися на довгих п’ять років. Війна змішала хліб на пні з попелом, налетіла бурями-негодами.
Перший бій відбувся за Любаром, де довелося стримувати натиск ворога, який рвався до Житомира. Фашисти кинули проти радянських воїнів авіацію й танки, мотопіхоту. Незважаючи на мужність і героїзм солдатів, які своїми діями завдавали великих втрат ворогові, все ж таки, доводилось відступати. Все було за цей час: і радість перемог, і гіркота відступу. Наступний тритижневий рубіж біля м.Ржищів, де було виведено з ладу дві ворожі дивізії, але сили були не рівні. Шлях відступу продовжувався… Все далі і далі відходив Іван від свого села, від дружини, сина, від рідних полів, обпалених вогнями недавніх боїв.
Ішов солдат зі зброєю в руках безкрайніми фронтовими дорогами назустріч крові, вогню і смерті, щоденно переборюючи випробування і не тільки за наказом командування, але і за велінням свого серця, громлячи ворога, важко переносячи тимчасові поразки, пересилюючи біль від непоправних втрат. Кожний день для нього міг виявитись останнім. Ішов солдат у холод і спеку, захищаючи рідну землю від фашистських загарбників, звільняючи міста і села, стомлений, вимотаний, але вірний своєму вірний своєму обов’язку.
Чернігів… 31 серпня 1941 року. Перше важке поранення в голову. Втрата мови. Лікування в м. Кіровобад Азербайджанської РСР, госпіталі №1554. Три дні не приходив до свідомості. Протягом шести місяців солдат знаходився на грані життя і смерті. Лікар Артамонова, медсестра Алієва робили все можливе, аби врятувати йому життя. Важкою була для нього ця перемога: паралізована ліва сторона тіла, тимчасова втрата мови. Поступово свідомість поверталася до Івана Гавриловича. Товариші по палаті намагалися дізнатись його ім’я, але солдат сказати не міг. Називали різні імена, а він злегка хитав головою: «ні, не те», і ось Володимир Поліщук вимовляє таке поширене і таке близьке нам слово «Ваня». Невимовною радістю засвітились очі бійця, і покотилася з них скупа солдатська сльоза. Друзі вчили його вимовляти перші слова, вчили вимовляти слово «Ваня», але довго їх зусилля залишались марними. І ось одного чудового світлого сонячного дня Іван Гаврилович вийшов переможцем у двобої зі смертю: перше слово, яке вимовили його вуста, було слово «мама», таке дороге для всіх нас.
Після лікування у госпіталі медична комісія визнає фронтовика не придатним для несення служби в армії і відправляє в тил. Куди їхати солдатові? Родина знаходиться на окупованій території, зв’язку з нею нема, рідну землю топче проклятий ворог… Здоров’я ще слабке. Єдиний вихід їхати в м. Челябінськ до дружининої старшої сестри Ані, аби набратися сили перед новим штурмом військкомату.
Пробув там рівно місяць. Не зміг сидіти в тилу, коли його родичі знаходились на території, зайнятій ворогом, коли його товариші билися на смерть із підступним агресором на передовій.
Один рапорт командуванню про відправку на фронт, другий, третій… Відмова, відмова, відмова… Іван Гаврилович не здається – і перемога за ним.
На початку травня 1942 р. червоноармієць І. Г. Сухін іде добровольцем на фронт. Служить в 942 окремому батальйоні зв’язку телефоністом. Сумлінно виконує свої обов’язки, адже він чудово знав золоте неписане правило: «розвідка і зв’язок – очі й вуха командира». Без надійного зв’язку зв’язківцям доводилось працювати у складних умовах: під шквальним вогнем противника вони відновлювали перерваний зв’язок і в будь-яку погоду, за будь-якої бойової обстановки – зв’язківці на лінії.
Їхній повсякденний важкий ратний труд був справжнім подвигом. У будь-яку пору доби, у будь-яку погоду, під обстрілами і бомбардуваннями робили вони свою справу: хай буде зв’язок! Гчула до землі і звична солдатська викладка, і додаткова нелегка ноша: апарат, одна, дві або, навіть, три котушки кабелю, радіостанція, живлення (основне і запасне). Зв’язківці більше всіх були в дорозі, менше всіх відпочивали.
За складом свого характеру тато був веселим, ніколи не падав духом, завжди вмів знайти дотепне слово, підтримати настрій своїх товаришів, за що його любили і поважали. Часто повторював «Якщо нема смерті, то не візьме і дідько. Боягуз сам налетить на неї, а сміливого куля ніколи не візьме».
Він ще не знав тоді, що йому доведеться померти і знову ожити, аби творити добро і перемагати. Але все це буде потім. Зараз менше всього думав про власне життя. Знав залізний закон війни: перемагає той, хто всією душею прагне перемогти. Його груди уже прикрашала висока солдатська нагорода: медаль «За відвагу».
Лютий 1943 року. Іллірія Ворошиловградської області. Жорстоким був бій за це село. Противник не хотів здавати своїх позицій, чинив шалений опір нашим військам. Для завершення успішної операції по очищенню села від фашистської нечисті потрібний був надійний зв ’язок. У ту хвилину, коли Іван Гаврилович відновлював перервану лінію, раптом відчув, що його підкинуло і він кудись провалюється… і втратив свідомість. Скільки так пролежав – не пам’ятає…
Родині пішло повідомлення: «Червоноармієць Сухін І.Г. в бою за соціалістичну Батьківщину, вірний військовій присязі, проявивши героїзм і мужність, був убитий 25.02.1943 року біля села Іллірія Успенського району Ворошиловградської області».
І на війні бувають дива: після бою його, контуженого і засипаного землею, знайшли люди. Знову госпіталь, знову боротьба людей у білих халатах за його життя, знову солдат виходить переможцем у двобої зі смертю…
Знову фронт, тепер – Ленінградський. Бере участь у звільненні міста на Неві і отримує нагороду: медаль «За звільнення Ленінграда».
Далі його фронтові дороги стеляться через Прибалтику, Польщу до Німеччини. За взяття міста Гоауденця і проявлені при цьому мужність і героїзм солдатові оголошено подяку Верховного Головнокомандуючого.
Далі були бої на фашистській землі. Відчуваючи свій кінець, ворог чинив особливо запеклий опір радянським військам, але, незважаючи на втрати, наші доблесні воїни крок за кроком просувались до кінцевої мети. Знову Іванові Гавриловичу оголошується подяка за взяття німецького міста Ельбінг.
Чергове поранення в руки. Не залежувався солдат у медсанбаті – швидше до своїх вірних друзів..
День перемоги червоноармієць І. Г. Сухін зустрів у Берліні. За цей подвиг нагороджений медалями «За взяття Берліна» і «За перемогу над Німеччиною».
Йшов солдат до Великої Перемоги довгих 4 роки, часто стояв на смерть на безіменних висотах, зустрічався у нерівному бою на передовій з ворогом. І дійшов-таки до самого лігва фашизму. Скільки пройдено вогненних кілометрів, знешкоджено мінних полів, скільки відновлено телефонного зв’язку, форсовано рік! А скільки душею оплакано могил: однополчан, друзів, близьких. Але все витерпів, виніс усі фронтові тяготи і втрати, подолав неймовірні випробування і тим самим сповна випив гірку чашу війни.
Травень 1945 року. Кінець війні. Тепер можна повертатись до рідних полів, до родини, про яку не мав звістки довгих 4 роки, але не судилося ветеранові війни потрапити додому. Він пройшов усю країну, пів-Європи, а після Дня Перемоги шлях солдата простягнувся на схід, до сопок Маньчжурії. У серпні 1945 р. йому довелося завершувати в боях з японцями Другу світову війну і здобувати ще одну перемогу: уже над мілітаристською Японією. Японці несамовито опирались. Вони займали всі вигідні висоти: сопки, блокували рівнини, дороги. Особливо жорстоким був бій за м. Солунь.
«Все ж ми вистояли, ми перемогли», – повторював Іван Гаврилович. Ще одна нагорода: медаль «За перемогу над Японією» прикрасила груди ветерана.
Не скоро повернувся солдат до рідної домівки, ще рік довелося служити на Далекому Сході. Тільки 30 травня 1946 р. була демобілізація для Івана Гавриловича. У кінці червня 1946 р. повернувся він до родини, де його давно оплакали і не сподівалися побачитиі живим. Всім смертям на зло вижив Іван. Його груди прикрашали Орден «Вітчизняної війни II ст.», медалі «За відвагу», «За бойові заслуги» і безліч інших нагород.
Після війни працював фронтовик бригадиром рільничої бригади, механізатором. 1976 р. пішов на заслужений відпочинок, але продовжував працювати у рідному колгоспі до 1981 р. І в мирний час ветеран війни за сумлінну роботу мав багато подяк, похвальних грамот, цінних подарунків від правління колгоспу.
Тільки через 40 років дізнався Іван Гаврилович, що в с. Іллірія Ворошиловградської області на пам’ятнику загиблим визволителям викарбувано його прізвище. Дізнавшись, що І. Г. Сухін живий, голова Іллірійської сільської ради М.В.Лимаренко надіслав йому листа, в якому написав, що, враховуючи великі заслуги перед іллірійцями, просить дати згоду залишити прізвище на меморіальній плиті і повідомив, що Івана Гавриловича обрано почесним громадянином села Іллірія.
Це була вдячна шана нащадків своїм захисникам, які не дожили до світлого Дня Перемоги, захищаючи рідний край. Вони промовляють до нас: бережіть спокій, бережіть квіти, небо чисте, бережіть синь його, дзвінку від пісні жайворонка, напоєну ароматом трав.
Важкі рани не дали ветеранові дожити до сьогоднішнього дня, його не стало 2 січня 1991 р., але з глибокою шаною і повагою ми згадуємо тих, хто приніс нам мир.
Я дуже вдячна тобі, мій дорогий татусю, що врятовував нашу Батьківщину від фашистської чуми, що ти приніс мир і спокій на нашу багатостраждальну землю, що ти подарував мені життя, що ти виростив мене, навчив любити і поважати свій народ, свою Батьківщину, навчив бути людиною, навчив іти по житті з відкритою душею й усмішкою на вустах. І скільки житиму я, стільки й житиме моя любов до тебе, таточку, до всіх тих, хто відстояв нам мирне життя на цій священній землі. Я низько вклоняюся твоїм полям, вони окроплені кров’ю героїв, кров’ю наших батьків. Вони здійснили свій подвиг заради майбутнього життя. Нині черга за нами – зберегти і принести крізь віки нетлінну пам’ять про величний подвиг солдатів ІІ світової війни.
Євгенія Сухіна
Пам’ятник у Іллірії, де Іван Сухін значиться загиблим…
Так виглядає це село, що, до речі, заснували запорозькі козаки. Нині Лутугінський район Луганський області, перебуває у російській окупації…
Церква у селі
