Рятувальники Вінниччини повертаються додому після гасіння резонансних пожеж у зоні відчуження. Більше двох тижнів хлопці боролись із вогнем, ризикуючи життям…
Одними з перших на тривожний виклик виїхали й хмільницькі рятувальники. Крізь пекло цих пожеж пройшла більшість особового складу нашої державної пожежно-рятувальної частини-9. Першим туди виїхав черговий караул під керівництвом Сергія Роздорожнюка.
Ми вже повідомляли про це за посиланням: https://xmilnuk.vn.ua/hmilnyczki-ryatuvalnyky-tezh-gasytymut-rezonansnu-pozhezhu-v-zoni-vidchuzhennya/
– До зони відчуження в ніч з 13 на 14 квітня поїхав мій караул. Я – начальник караулу та ще четверо бійців – рятувальники Андрій Яців, Максим Войтенко, Сергій Калачик та водій Віталій Якобнюк. Фактично ми були добровольцями. Так, наші рідні знали й розуміли, куди ми їдемо. Тоді разом із нами були рятувальники з Немирова, Тульчина, Жмеринки, Бару. А от козятинські бійці-рятувальники вже працювали на місці біди… – розповів нашому журналісту в ексклюзивному інтерв’ю Сергій Роздорожнюк. – Увечері ми дістались Київщини, а вже вранці після короткого перепочинку стали у бій…
Ці три доби були дуже напруженими. Було, що з 5 ранку до 21 вечора ми фактично без перерви гасили полум’я… Але впорались, дякуючи Богу та нашим зусиллям.
– Які завдання ви виконували в зоні відчуження?
– Спершу ми гасили пожежі у лісах неподалік самої Прип’яті. Буквально десь три-п’ять кілометрів від мертвого міста. Картина, чесно кажучи, дуже моторошна… Згорілий ліс, усе чорне… Це ж весна, тепло, природа має розквітати. А тут лише чорний колір пожарища наче колір смерті… В прямому розумінні слова – мертва зона…
Ми гасили хвойні та змішані ліси. Були місця, де дуже великий вогонь. Туди могли дістатись лише важкою інженерною технікою, або авіація гасила ці пожежі з повітря… Інколи вночі від стовпів вогню було видно наче вдень, а вдень дим повністю затуляв собою сонце… Але до більшості місць займання ми діставались нашим старим надійним “ЗіЛ-131”.
Там ми працювали спільно із рештою рятувальників Вінниччини, а ще нашими колегами із Дніпра, Рівного тощо. До речі, серед рятувальників безпосередньо з Чорнобиля та Київщини, працівників підрозділів, які контролюють та охороняють зону відчуження, місцевих лісівників – теж чимало вінничан. Були навіть вихідці з Хмільницького району. Але спілкуватись із ними у нас не було часу й можливості.
– Повідомлялось, що пожежа завдала дуже великих збитків тваринному світу?
– Так, ми знаходили багато рештків та туш загиблих тварин… Які саме тварини загинули, нам невідомо, вони були усі сильно понівечені вогнем. Бачили й великі стада переляканих козуль…
– Які завдання ще були у вас?
– Далі ми гасили торфовища неподалік українського кордону із Білоруссю. Теж дуже важко. Бо вогонь тліє під коркою торфу та землі. Лиєш воду, а вода стає у хімічну реакцію із торфом та вогнем… І от з-під землі виривається наче мінівулкан якогось дивного померанчового чи червоного кольору… Були такі ділянки, куди машина не могла проїхати, аби не загрузнути у болоті. Тож ми тягнули рукавну лінію туди пішки. Йшли до останнього, аби самим теж не загрузнути у торфі. Так стояли на нетвердій землі та безперервно гасили місце займання…
А найважчий був третій день… Ми знову працювали на лісових пожежах. Тоді усі найбільші осередки пожеж вже локалізували. Їх можна було ліквідувати. Але зненацька зірвався страшний вітер, що розбурхав полум’я на повну силу… От тоді ми працювали до пізньої ночі.
– Екстремальні навіть для рятувальників ситуації були?
– У останній третій день наш водій Віталій Якобнюк із хлопцями з інших частин виконували завдання із підвезення нам води. І ось хлопці їдуть, а вітер так розігнав полум’я, що усе перед ними загорілось з землі до неба. Ліс густо затягнуло димом… Невідомо куди їхати… Хлопці майже навмання прорвались крізь це пекло на максимальній можливій швидкості… А ще гасили на ходу усі пожежі на своєму шляху зі стволів на кабінах автомобілів, не виходячи зі своїх машин… Так врешті й дістались до наших. Професіоналізм! А ще диво! Бог точно був із нами…
Я вже 16 років служу рятувальником. Їздив на гасіння пожежі на калинівському арсеналі. Так само й наші хлопці. Але такого навіть ми, професіонали, уявити не могли…
– Яка тоді була погода у зоні?
– Коли ми їхали туди, йшов дощ. Але вже у самій зоні було досить сухо… Температура повітря близько 20 градусів. Дуже спекотно як для середини квітня. Дощів ці три дні взагалі, на жаль, не було. А ще температура самої пожежі тисяча градусів як мінімум.
– Як працювала наша пожежна техніка?
– Нашому “ЗіЛ-131” вже 50 років. Але машина жодного разу нас не підвела. Не було жодних перебоїв із тиском чи подачею води! Машина – це вже наш талісман та живий пам’ятник, наш справжній бойовий друг, рятівник та янгол-охоронець, якому ми завдячуємо життям! Вдячні нашій машині як людині!
До речі, наш автомобіль став ще й справжньою телезіркою та зіркою Інтернету. Його фотографія є на сайтах рятувальників Вінниччини та Державної служби з надзвичайних ситуацій України. Навіть у телерепортажах його показували! Точно, щасливий “ЗіЛ”!
– А як було із харчуванням?
– Ми дислокувались у місті Чорнобилі, то там нам давали сніданок та вечерю. Обід підвозили на передову… Проблем із харчуванням не було. Дуже допомагали й волонтери, доставляли продукти харчування, цигарки, воду. Велика їм наша подяка за це!
– Не лякались підвищеного радіаційного фону?
– Радіації ми не відчували. Працювали у засобах індивідуального захисту. А по завершенню виконання завдання усі пройшли медичний огляд. Дякуючи Богу, хлопці не “хапанули” дозу…
– 34 роки тому прості українські хлопці-пожежники врятували світ від атомного монстра… Згодом й хмільницькі вогнеборці теж ліквідовували наслідки аварії…
І ось 34 роки потому прості хлопці у одностроях знову стали до надважкої боротьби. Чи надихав вас подвиг героїв-чорнобильців Віктора Кібенка, Володимира Правика і так далі?
– Чорнобиль це святе місце для кожного українського рятувальника. Ми усі пам’ятаємо й шануємо подвиг тих хлопців, які 34 роки тому рятували Україну та увесь світ. От я з юнацьких років та навчання мріяв побувати там. І ось мрія здійснилась. Тим більше, коли я навчався у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності, там саме спроруджували меморіал на честь цих героїв-пожежників. А наші хлопці навчались в училищі у Вінниці, яке свого часу теж закінчував один з героїв-пожежників Микола Ващук. Звісно, це все символічно.
І коли нам було важко, втома знесилювала, туга гнітила душі та серця, ми усі згадували про подвиг наших хлопців у 1986 році. І це неабияк надавало нам сили духу та мужності… Тоді ми знову ставали та йшли у бій, зціпивши зуби…
Фоторепортаж з бойових буднів хмільницьких рятувальників у зоні відчуження
