В Україні війна триває з 2014 року. На вулицях країни з’явилися поранені військові: без кінцівок, з різноманітними травмами. Люди не завжди знали, як правильно поводитися, щоб не образити, та як подякувати військовому за захист, щоб не викликати в нього неприємні відчуття. Однак після повномасштабного вторгнення людей із пораненнями стало ще більше. Про правильне поводження під час зустрічі з військовими частіше почали говорити психологи, а ми вирішили зачепити цю чутливу тему під час розмови з військовим, ветераном війни, бо хто ж краще знає за них?
Про те, як краще підтримати поранених військових, про мотивацію і власні майбутні плани розповів читачам NEWS Хмільника ветеран-розвідник, спортсмен на протезі та наш земляк – хмільничанин Роман Кашпур.
- З перших секунд поранення я ставив собі завдання в першу чергу дожити до шпиталю. Тобто я усвідомлював: якщо не загину до шпиталю, то все буде добре. До ампутації я не був готовий, як і жоден із побратимів. До цього поставився з легкістю. Я бачив, як на моїх очах хлопці втрачали кінцівки, бачив моменти підриву, евакуації – все у найменших деталях. І коли це сталося зі мною, подумав: “Отже, сьогодні не мій день”. Я усвідомлював, що це великий ризик, але цю роботу комусь потрібно робити, і така установка допомогла мені психологічно, адже був добровольцем і знав, куди йшов.
- Було багато різних запитань від людей. Навіть такі, за що я йшов туди, адже в результаті втратив стопу. Тож завжди відповідаю таким людям, що йшов я за майбутнє своїх дітей, свою родину. І якщо проводити паралелі між тим, що було до поранення і після, то можу сказати, що це поранення дало мені значно більше. Іноді ми втрачаємо щось для того, щоб натомість щось отримати. В мене з’явилася сім’я, і це найголовніше.
- Чи були хвилювання, що тепер Ви не такий? Що порадили б пораненим?
- До цього я ставлюся просто. Якимось не таким я не вважав себе ніколи. У мене була сильна мотивація зробити щось таке, чого не роблять інші та досяг цього: це і марафон, і мій рекорд із літаком тощо. На все я дивлюся з оптимізмом, адже про що тут шкодувати, якщо це вже сталося? Саме зараз хочу закцентувати увагу і звернутися до побратимів, що якщо сталося поранення, а тим більше ампутація, то не впадайте у відчай. В першу чергу думайте про те, що ви залишились живі. На жаль, ваші побратими загинули, а ви живі. Тож якщо ви залишися живими, це означає те, що ви ще щось не зробили в цьому світі, тому почнеться нова сторінка у житті. Потрібно все переоцінити і рухатись до нових вершин, не падати духом, а рухатись вперед. В пам’ять про своїх загиблих побратимів, маємо доживати за них те життя, яке вони втратили, маємо будувати в подальшому ту країну, за майбутнє якої вони загинули, за їхні ідеї та плани, які можемо продовжити в цьому житті, здійснити за них. Підсумовуючи, хочу сказати, що маємо жити, творити, процвітати і розбудовувати ту країну, в якій так хотіли жити загиблі побратими. Мій командир (він загинув) та інші побратими, яких уже немає в живих, казали мені не здаватися, і я не маю права їх підводити. Допомагає також сильна віра людей. В мене багато людей вірило, підтримувало, це також є великою мотивацією до дій.
- Що порадите людям, з вашої точки зору, як їм поводитись при зустрічі з пораненими?
- Батьки та педагоги мене виховували, що абсолютно байдуже, чи це людина похилого віку чи без кінцівки – в першу чергу не потрібно задивлятися на її вади. Якщо потрібна людині допомога, запитати про це. Не потрібно відводити погляд від людини з пораненням, а спокійно дивитись. Через зоровий контакт можна також дізнатися, чи потрібна допомога цій людині. Головне – не нав’язуватися зі своєю допомогою, особливо ветеранам, які втратили кінцівки. На слова: “Можна я допоможу?” ветеран може відповісти: “Допоможи собі сам”. Це те, що я бачив у шпиталях. Не потрібно нав’язувати свою підтримку і допомогу. Військовому буває через це боляче, в емоційному плані. В жодному разі не повинно бути жалю в погляді або словах. Чи дякувати за захист: це особисте рішення кожного, якщо хочеш – кажи, якщо не хочеш – не кажи. Я особисто не люблю, коли мені дякують. За що дякувати? Це мій вибір, і тут абсолютно не бачу причини дякувати. Я пішов захищати цвіт нашої нації, всіх українських дітей.
- Які слова вдячності або підтримка від людей для Вас по-особливому приємні?
- Є люди, які пишуть мені, наприклад: “Я почав/ла більше рухатись, бо рух – це життя”, Є такі, хто пише про своїх дітей, які почали бігати. Мені хочеться чути, що те, що я роблю – недаремно. Моє публічне життя – це довести пораненим воїнам, що нічого не завершується на ампутації, і жити далі – цілком реально. Мені пишуть багато важкопоранених з приводу протезів: які є якісніші, які хірурги оперували тощо. Це також допомога. Важливо наголосити, що я роблю це не заради слів вдячності.
- Після участі в Лондонському марафоні я вирішив взяти участь у всіх шести топ світових марафонах. 29 жовтня відбудеться щорічний марафон морської піхоти США у Вашингтоні. І, хоча він не входить у топ-шістку світових марафонів, але вважається одним з найпрестижніших забігів серед ветеранів. У Лондоні мене запросили на Нью-Йоркський марафон, і я погодився… Справа в тому, що 29 жовтня забіг у Вашингтоні, а вже 5 листопада – через тиждень, марафон у Нью-Йорку. Вийшло так, що і там, і там мені доведеться бігти 42 кілометри. Раніше американці давали можливість пробігти у Вашингтоні або 10 км, або 42. Цього ж року десятку скасували. Тому я вирішив брати участь у двох марафонах за сім днів. Зараз готуюся.
- Тобто як? Лише на відновлення тиждень?
- Відновитися не вийде. Зовсім. Але я перевірю, чи можливо пробігти два по 42 за сім днів. У першому забігу планую покращити результат лондонського марафону, а вже другий – зціпивши зуби, з порадами тренера…
- Ви бігаєте не просто так. Знаю, що така спортивна діяльність є потужною підтримкою пораненим військовим.
- Я амбасадор благодійного фонду “Громадянин”. Він є в Україні. На цей фонд я збирав кошти у Брюсселі, в Лондоні, а зараз буду це ж саме робити в Нью-Йорку. Цей фонд займається протезуванням і реабілітацією важкопоранених. Наприклад, складні випадки протезування, які не підлягають під державну програму, або ті, на які не вистачає державної програми. Є дуже багато випадків, коли до державної програми бійцю не вистачає на протезування якихось 5-6 тисяч доларів, Тож завдяки фонду виходить зібрати пораненому на якісніший протез, в якому він буде почуватися більш функціонально та комфортно. Доки в Україні недостатня підтримка з забезпеченням, я не можу спокійно дивитись, як мої побратими не можуть жити повноцінним життям через відсутність якісного протеза. Доки держава цього питання не вирішить і будуть працювати всі благодійники, я буду максимально допомагати в цьому напрямку. Скільки буде треба бігати – я це буду робити.
- Скільком бійцям уже вдалося допомогти?
- Приємно, що за ті кошти, які я збирав у Лондоні та Брюсселі, закупили електричні візки для людей з високими ампутаціями, а також закупили дві біонічні руки. Завдяки якісним протезам людина відновлює 70% працездатності. Особливо зараз дуже велика потреба в протезах верхніх кінцівок. Вони дорожчі, ніж нижні, але руки в нашому житті відіграють значно більшу роль, ніж ноги. Коли ти це маєш – не помічаєш, а коли втрачаєш, то починаєш розуміти, що навіть якщо ампутація проведена вище коліна, це вже велика проблема для життєдіяльності. У мене, наприклад, ампутація нижче коліна, і я розумію, що ще “легко відбувся”.
- Біжу, мотивую та збираю кошти, щоб допомагати важкопораненим. Впевнений, якщо ти не на лінії фронту, маєш робити все для того, щоб допомагати тим, хто там. Міцного фронту без тилу не буде.
- Якщо людина має свою мету, то не маючи власної кінцівки, вона цього не помічає. Я говорю не лише про себе у спорті, так має бути у кожної людини. Не звертати уваги на людські недобрі погляди, пересуди або розмови за спиною. Якщо говорять про тебе за спиною, тож ти вже попереду, а вони позаду. Тому потрібно завжди рухатись вперед і досягати своєї мети, не звертаючи уваги ні на що і пам’ятати, що живучи по честі та справедливості, роблячи добрі справи відкрито й прозоро, одна людина може змотивувати десятки, а десятки здатні змотивувати тисячі і так далі.
Під час розмови Роман Кашпур зазначив, що він отримав унікальну можливість стати амбасадором, завдяки якій може якісно тестувати протези. Роман планує створювати пізнавальні блоги, рубрики, відеоогляди для поранених бійців та робити їхнє життя після поранення якіснішим. Та й не лише це у планах. Про деякі він поки що не може розповідати на загал, тож ми і надалі будемо розповідати про успіхи нашого земляка.
На жаль, підтримка військових в Україні ще не на такому високому рівні, як у розвинених країнах. Але маємо шанс не пасти задніх. За словами Романа, в європейських країнах не лише держава, а й звичайні підприємці роблять все для того, щоб максимально адаптувати ветеранів у соціум. Наприклад, у Великобританії підприємці залучають військових до археологічних розкопок на військову тематику. Така діяльність допомагає їм адаптуватися, мотивує до подальшого життя в суспільстві, і разом з тим не віддаляє від війська. Є чимало прикладів, де про ветеранів не забувають, а вчать суспільство адектватно реагувати на військових з пораненнями і різними вадами.
Підтримати Романа Кашпура та поранених військових можна за посиланнями тут і тут.
Авторка Алла Корнієнко.