Бойко Ганна Петрівна народилася у грудні 1931 року в селі Чудинівці. Дата її дня народження припадає на свято Катерини – 7 грудня, але в документах записали 26 грудня. Відзначати свій день вона вирішила на Анни – 22 грудня, тож усе життя вітання від найрідніших отримує і на Катерини, і на Анни, і в Міжнародний день подарунків – 26 грудня.
Ювілярка з онучками Інною та Анною
Доля цієї жінки непроста. На світ вона з’явилася у голодні роки, і могла б не вижити, якби не добрі сусіди. Так, вона вижила завдяки сусідам, яким встигли залишити корову, а ті через тин щодня передавали для маленької кварту молока. Адже з хати забрали всю їжу, зерно. Її викинули з люльки, бо там був мішечок з просом.
Онучка хмільницької довгожительки Анна Гаращук розповіла, що коли почалася війна, її бабусі було лише 9 років.
- Діти не розуміли, що відбувається. Коли вороги почали бомбити залізницю, вилізла на березу, щоб подивитися, що то за шум, а біля них свистіли кулі. Коли це побачив батько, він дуже сварився і добряче всипав їй за «цікавість». Потім, після війни, знову були голодні роки. Бабуся думала, що ніколи не наїсться хліба і ніколи не виспиться, – розповіла Анна Гаращук.
Важко жилося в ті роки всім. В колгоспі люди працювали «за трудодні», зарплату їм не платили, лише в зошиті ставили «палички» за відпрацьовані дні. Вихідних не було, і відпусток теж не було. Зате були податки: треба було щороку здати певну кількість яєць, м’яса, молока. Оподатковувались навіть яблуні й груші, які росли в людей біля житлових будинків.
Бабуся Аня вивчилась на швачку, і згодом почала працювати у Хмільнику на швейній фабриці. Їй тоді було лише 15 років. З Чудиновець щодня добиралася до Хмільника, пішки долала 12-кілометрову відстань. Робоча зміна була з 7-ї ранку до 19-ї вечора. І так – впродовж 10 років. Але зустріла чоловіка, який почав піклуватися про неї, а згодом і про своїх дітей: в Хмільнику побудували будинок, так і оселилася бабуся Аня в місті.
Мабуть, для батьків немає нічого більш страшнішого, ніж хоронити власну дитину. А Ганна Бойко похоронила двох своїх кровиночок. Син загинув, коли йому було 23 роки, а дочка потрапила в ДТП в 40-річному віці. “Поховати двох дітей, – то гіршого в світі немає…», – щоразу каже вона своїм двом онучкам і правнукам.
- Щодня бабуся молиться за наше здоров’я. І молиться за своїх дітей, свого Терена та рідних, які «на небі». Вона не скаржиться на життя. Щодня знаходить собі роботу, бо ж треба на подвір’ї доріжки зацементувати, дерево обрізати, город посадити, в сараї поскладати… «Задач» купа. Тільки бідкається, що пам’ять погана, бо забуває, де що поклала. Вона любить життя. Любить людей і з повагою ставиться до кожного. Ніколи в житті я не чула пліток від бабусі про те, що хтось «не правильно живе», – ділиться онучка довгожительки.А бабуся Аня завжди повторює своїм рідним, що попри старість помирати не хоче, адже світ цей такий прекрасний: вона має дуже хороших сусідів та онуків, має що їсти, а в хаті тепло та є вода, і живе вона зараз, як в раю. Одна лише біда – немає пам’яті. І справді, а що ж іще для щастя потрібно, як не всі ці перераховані речі. Тож цінуймо те, що маємо, бо наші бабусі та дідусі пережили часи набагато страшніші.А ювілярці – ще довгих років життя, у здоров’ї та щасті поруч з найріднішими.Алла Корнієнко.