Довгожителька Хмільницького району відсвяткувала свій 100-річний ювілей

Довгожителька Хмільницького району відсвяткувала свій 100-річний ювілей
Spread the love

100 років – поважний ювілей, який 2 лютого  відсвяткувала  жителька села Сальниці Антоніна Натертишева-Собчук.  Ця мужня та відважна жінка пережила голодомор 30-х років, вона учасниця Другої світової війни, була військовою медсестрою  у складі медичної служби 5-го гвардійського артилерійського полку Червоної Армії з листопада 1941 по 1945 рік. За зразкове виконання завдань командування, працю і звитягу нагороджена орденом Червоної Зірки, медаллю «За відвагу» та має багато інших нагород. З військової служби звільнилася лише 1951 року. Працювала кухарем Ленінградського дитячого будинку.

Односельці дуже поважають і люблять Антоніну Микитівну. Бо ж і вона сама дуже любить людей.  Вхід до хати ювілярки односельці прикрасили яскравими кульками, для святкового настрою та краси. Святковий коровай, солодощі, подарунки і слова привітань та вдячності за мужність й самопожертву лунали в хаті ювілярки того дня.

Сальничани про Антоніну Собчук кажуть, що від ювілярки прямо віє добром і теплом. Зараз Антоніна Микитівна дуже погано бачить, однак по хаті пересувається самостійно, дуже акуратна й охайна. Поважну ювілярку доглядає соціальна працівниця Собчук Марія Миколаївна. Антоніна Микитівна дуже любить свою добру доглядальницю і вважає своєю дочкою.

Антоніна Натертишева-Собчук із соцпрацівницею Марією Собчук

Минулого року, в свої 99,  Антоніна Натертишева-Собчук розповіла про своє життя односельцям, і її спогади нині доповнили історичну сторінку Сальницької бібліотеки. Ці спогади як свідчення важких до- та повоєнних буднів простих українців, про що розповість нині переважно лише історія:

  • Я народилася у бідній селянській сім’ї, в якій було крім мене ще 5 дітей. Тато Собчук Микита помер в 1933 році, ми їли свиріпу, якось вижили. Ходила в школу, що розміщувалася у хаті священика, 4 клас ледь доходила боса, вчителька Олена Францівна дала мені черевички, я, завдяки їй, провчилася ще в 5 класі.

         Моя трирічна сестричка Ганя впала з печі і пошкодила хребет, після чого не могла стати на ніжки,  згодом навчилася пересуватись з допомогою рук. В 12 років я пішла у найми, доїла корів 2 роки в Килини. Пішки ходили в Бердичів. В 14 років пішла в радгосп «Райгородський» Бердичівського району на роботу.

          Під Москвою жили наші родичі — тітка та моя старша сестра. Сестра приїхала до нас у гості і сказала мені: «Не йди, Тоню,  в колгосп, бо пропадеш. Приїзди до мене, якось влаштуємо тебе на роботу». Не довго думаючи, я подалася до далекої Москви, а там без прописки не беруть. Я розплакалася, прошу начальника: «Усе буду робити, тільки дайте роботу, не відсилайте назад в колгосп». Він змилостивився наді мною і дозволив  тимчасове проживання на три місяці. Працювала на деревообробному комбінаті, дуже важка була робота, фізично витримували не всі чоловіки, а я робила.

          Потім почалася війна. Поспіхом закінчивши курси санітарок, я пішла на фронт у пятий гвардійський артилерійський полк. Пройшла військовий шлях через Білорусію, Прибалтику. Довелося мені та моїм бойовим подругам рятувати тисячі наших солдат від смерті, витягаючи їх з полю бою, роблячи перевязки. Пригадую село Березне в Білорусії, що палало в огні. Дуже важкий бій був. Німці кидали всі сили, щоб пройти далі, а наші зайняли сильну оборону. Складалося враження, що там не залишилося жодної живої душі.

        Із великим болем згадую загибель моєї найкращої подруги Тоні. Яка вона була добра мужня і надійна людина. Тут загинув наш командир підполковник Шматілов. Це дуже важкі спогади.

       Одного разу мій командир, приїхавши з сусідньої медсанчастини, запитав мене: 
    — Таня, ( мене на війні всі Танею називали) у тебя есть брат? 
    — Да, — кажу.
    — В соседней санчасти лежит раненый с такой же фамилией и отчеством, как у тебя. Зовут Илья. В следующий раз возьму тебя с собой.
     Годі й казати як я зраділа і як зрадів нашій зустрічі мій брат Ілля. Я двічі до нього їздила, поки його не забрали в тил. А ми рушили далі на захід рятувати бійців.

          В Талліні ми святкували день Перемоги. Всі були дружні, всі раділи. В Тарту під Талліном в госпіталі біля тисячі поранених – біль, кров, до того ж ще й тиф, туберкульоз косив нещасних. Я годувала поранених, доглядала за ними, скільки їх померло на моїх руках… Страшні були часи.        

       Підполковник Новиков та порторг Сергеєв змушували всіх вступати в партію: заяву написав – вступив у партію. Я в 1946 р. приїхала додому у відпустку і ліквідувала ту заяву.

    12 років я ще працювала в госпіталі, потім мене послали на 6-місячні курси в Ленінград. По закінченні направили в дитячий будинок поваром. Своїх дітей ми з чоловіком не мали, тому всю свою любов віддавала сиротам. На велику перерву діти з усіх ніг неслися в мої обійми, старалася усіх зігріти своєю любовю та увагою.

        Пішла звідти на пенсію. Чоловік помер. Сестра  моя загинула 1943 року в Москві. Брат Ілля повернувся з війни в село, працював в колгоспі шофером, потім помер. В 1958 році померла мама і я переїхала в село доглядати скалічену сестру Ганю. Похоронила і її. Пережила усіх,  ось мені уже й 99, а війну памятаю, наче це було вчора. Таке не забувається.

Алла Корнієнко.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *