12 квітня – Міжнародний день польоту людини в космос. 7 квітня 2011 року на спеціальному пленарному засіданні Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію, на якій і було вирішено відзначати цей день. Співавторами резолюції стали понад 60 держав світу.
Спеціально до цього дня у різних культурних закладах Хмільниччини облаштували виставки про еру космічних польотів. Наприклад, у Порицькому сільському клубі відбулась книжкова виставка “Космос – дорога без кінця”.
Дуже цікавою для хмільничан подією стало відкриття в історичному музеї Хмільника виставки «Байконур: зоряний шлях Гладченка В.Т.», присвяченої 60-річчю польоту першої людини в космос. Відкриття виставки відбулося 10 квітня, і триватиме до 12 травня.
Матеріали для експозиції виставки були подарував музею син Віталія Гладченка – Ігор Віталійович та працівники відділу історії авіації та космонавтики імені І. І. Сікорського Державного політехнічного музею при НТУУ « КПІ».
Чим цікава виставка? Це пізнавальний екскурс у роки становлення космічної епохи і для дітей, і для дорослих, а для хмільничан це стане величезним відкриттям, адже виставка – й про хмільничанина, який присвятив роботі на Байконурі 25 років свого життя. Завжди, коли мова йшла про польоти у космос, було прийнято говорити про першу людину, яка успішно повернулася з космосу – Юрія Гагаріна. А всі інші випробувачі, персонал Байконуру залишалися, м’яко кажучи, “в тіні”.
Однак ми виправимо ситуацію і розповімо про епохальну особистість, хмільничанина Віталія Гладченка – старшого лейтенанта, а згодом підполковника-інженера у відставці, заслуженого випробувача ракетної техніки, за участю якого було запущено в космос понад 150 ракетоносіїв.
Віталій Тимофійович Гладченко народився 1936 року в місті Хмільнику, в родині кадрового військовослужбовця. Його мати пережила блокаду Ленінграду, а батько загинув у серпні 1942 року в Сталінграді, де й похований у братській могилі.
Віталій Тимофійович 7 років навчався в Київському Суворовському училищі, яке закінчив із золотою медаллю в 1954 році. Потім – навчання в Київському вищому інженерно-авіаційному училищі, яке він закінчив у 1959 році, захистивши диплом за фахом інженера-електрика ВПС по електро, спеціальному і висотному устаткуванню літальних апаратів.
У 1959- 1983 роках служив на космодромі Байконур в першому, а потім у шостому науково-випробувальному управліннях на посадах від інженера-випробувача до заступника начальника науково-випробувального відділу систем управління. Брав участь у випробуваннях міжконтинентальних балістичних ракет,спроектованих Сергієм Корольовим, в постановці на бойове чергування першої МБР в грудні 1959 року, у випробуваннях ракет-носіїв.
Був начальником бойового розрахунку систем “Промінь”, “Граніт” і СТР на об’єктах, з яких запускалися космічні апарати “Восток-1”, “Восток-2”, а також брав участь у запусках космічних апаратів з радянськими космонавтами від Ю. О. Гагаріна до В. М. Комарова, у запусках космічних апаратів серій “Луна”, “Марс”, “Метеор”, “Зеніт”, “Космос”, “Зонд», “Молнія” і інших.
У 1964-1974 роках брав участь в підготовці і випробуваннях ракетно-космічних комплексів Н 1-Л 3 – радянської місячної програми, призначеної для забезпечення польоту людини на Місяць – лебединої пісні Сергія Корольова.
У 1975-1983 роках брав участь в технічній експертизі документації, переобладнанні технічного і стартового комплексів, будівництві нових споруд і злітно-посадкової смуги, в монтажі технічних систем на усіх об’єктах наземного комплексу ракетно-космічних комплексів “Енергія – Буран”, в запусках космічних апаратів “Метеор-природа”.
Віталій Гладченко є Заслуженим випробувачем космічної техніки, «Заслуженим випробувачем космодрому “Байконур”. Нагороджений 11 урядовими нагородами СРСР, медалями МО і МВС України, медалями Федерації космонавтики СРСР і Федерації космонавтики РФ імені С.П.Корольова, Ю.О. Гагаріна, Г.С. Титова, Н.А. Пилюгина, К.Э. Ціолковського, В.В.Терешкової та ін., нагороджений вищою нагородою Аерокосмічного товариства України – “За заслуги”.
У своїх спогадах Віталій Тимофійович ділиться цікавими подробицями, які не завжди можна знайти в офіційній історії космонавтики.
Зокрема, він розвінчав міф про невдалі запуски космонавтів, що передували запуску Юрія Гагаріна. Після запусків з тваринами було зроблено декілька запусків з манекенами – точними моделями людського тіла, забезпеченими датчиками температури, тиску тощо. До того ж точність відтворення була настільки високою, що тіло, і навіть обличчя манекена майже не відрізнялося від людського. Після приземлення таких апаратів, які першими виявляли місцеві жителі, і виникли чутки про нібито мертвих пілотів. Апарат належало охороняти до прибуття представників влади (міліція, КДБ). Розкривати або просто зачіпати його було категорично заборонено. А все, що могли бачити «цікаві» через ілюмінатор, дійсно могло виглядати, як людське тіло, що не подає ознак життя. До речі, вже для другого такого запуску був виготовлений манекен без обличчя – на голову одягалася звичайна маска, щоб не вводити нікого в оману.
Були й інші курйозні і просто цікаві подробиці.
Відомо, що під час спуску капсула з космонавтами, входячи у щільні шари атмосфери, сильно нагрівається. Температура обшивки може підніматися до тисячі градусів і більше. Щоб захистити космонавтів, застосовувалася спеціальна обмазка усієї капсули, виготовлена з гуми і пластика (з додаванням інших компонентів) завтовшки більше 10 см. При вході в атмосферу цей додатковий захист оберігав корпус від нагрівання, але при цьому згорав сам. Як повинен був відреагувати військовий льотчик, яким, власне і був Юрій Гагарін, побачивши в ілюмінаторі палаючу “обшивку”? Саме так він і сприйняв те, що відбувається, – на Землю полетіла доповідь: «Горю».
До речі, і знаменитий діалог між Корольовим і Гагаріним перед запуском був записаний вже після вдалого повернення космонавта. Також було заготовлено три варіанти повідомлення ТАРС : на випадок вдалого польоту і приземлення, на випадок приземлення на території чужої країни і на випадок трагічного результату заходу.
І ще одна подробиця, що повною мірою характиризує той час – час неймовірних досягнень і недоладностей холодної війни. Коли усі причетні до запуску приїхали у Ленінськ (місто, поряд з яким знаходиться космодром і що дав йому перше ім’я – “Ленінськ-2”) там вже йшов мітинг, присвячений першому польоту людини у космос. Основних винуватців урочистості на мітинг … не пустили. Причина? Співробітники космодрому були одягнені у свою робочу форму – чорні комбінезони зі спеціальними нашивками, що означають приналежність до різних структур-них підрозділів космодрому. Мітинг, як було прийнято у той час, був оточений міліцією, яка і не пустила персонажів, що так дивно виглядали.
Віталій Тимофійович є одним із авторів колективної праці – книги “Берег Всесвіту”. Колишні співробітники космодрому розшукали живих учасників історичних запусків від генерала до рядового солдата (таких виявилося всього близько сорока осіб) і зібрали їх спогади, які увійшли в цю книгу.
Із спогадів сина – Ігоря Віталійовича Гладченка
- Батько довгий час був засекреченим працівником, тому навіть його товариші по службі мало знали про те, чим він займається. До того ж він був гранично скромною людиною і тільки один раз в родині якось випадково проговорився, що його називали “одним із стовпів радянської космонавтики”, а на початку 90-х багато разів наполегливо запрошували працювати в НАСА на посаді Головного консультанта за програмою Спейс-Шаттл. Природно, що йому, як Головному консультанту при цьому передавали в приватну власність віллу з еллінгом і яхтою у Флориді, особистий літак і т.д. І це не дивно: адже ще в 1961-му (у віці 25 років) він був одним з усього 4-х офіцерів, відповідальних (кожен за свої) системи ракети-носія “Восход”, на якій здійснив свій політ Гагарін. Для такого молодого офіцера це була тоді, практично, вершина можливостей і визнання його заслуг.
- Потім він був одним з відповідальних учасників при створенні унікального “місячного” космічного корабля Н-1, який був на порядок ефективніше американських “місячних” “Сатурнів”, що був уже не тільки побудований в 3-х примірниках, а й доведений до практично повної готовності. Однак безвідповідальні хрущовські експерименти з народним господарством привели до різкого падіння виробництва у всіх галузях, в тому числі і в сільському господарстві.
- В СРСР почався прихований голод і відкрите невдоволення народу. У цих умовах і було укладено секретну угоду між СРСР і США, за яким Радянський Союз згортає свою вже практично готову місячну програму і визнає правдою те, що США побувають на Місяці, а США постачатимуть в СРСР зерно за дуже пільговими цінами. Так обидві країни – СРСР і США – отримали те, чого найбільш гостро потребували. СРСР – дешеве продовольство, а США – відновлення свого престижу, серйозно підірваного радянськими польотами першого супутника, першої людини в космосі, першого виходу людини у відкритий космос, першої жінки-космонавта і т. д. США прекрасно розуміли: якщо і на Місяці СРСР буде першим, то світовому престижу США прийде остаточний кінець … Ось так СРСР проміняв свою першість на Місяці на дешеве продовольство … Після цих подій батько дуже довго не міг прийти до тями. Для нього дивним і незрозумілим було різке закриття настільки успішної радянської місячної програми … І тільки через багато років, коли на Байконурі почалася епопея космічного човника “Буран”, в якій він грав одну з ключових ролей , батько, нарешті, перестав переживати ту історію …
- А ось тепер настав час розповісти, чому НАСА настільки наполегливо хотіла завербувати саме батька до своїх лав. Справа в тому, що він був Головним відповідальним фахівцем від Байконура за систему автоматичного зльоту і посадки “Бурана” – тобто саме тієї системи, якої не було на американських «шатлах». Адже розробка такої системи не тільки коштує десятки мільярдів доларів, але і займає багато років. Ось в чому і був секрет настільки “нечуваної щедрості” НАСА щодо батька … Але батько категорично відмовився працювати на НАСА.
- Він був почесним членом не тільки українського, а й російського і американського космічних співтовариств, а його кітель в космічному музеї Києва висить поряд із кітелем першого космонавта України …
За матеріалами КЗ “Історичний музей міста Хмільника”.
Фото – групи у соцмережах Порицького сільського клубу та Історичного музею міста.