У соцмережі уродженець села Воронівці Варел Лозовий оприлюднив спогади своїх рідних, які вижили під час голодних 30-х років. Хтось вижив, а хтось не зумів пережити голоду. Про страшні злочини радянської влади потрібно пам’ятати завжди. Вічний спокій загиблим українцям…
Спогади публікуємо з дозволу автора.
“Вишиванка”, уривки з гл. 4, 6
Тітка моя згадувала, як їздив селом такий собі Сидір. Мерців збирав по обійстях, складав їх на хуру, як мішки зі збіжжям, та віз просто на цвинтар – до загальної ями.
Та не тільки мерців… Деякі ще були живі!
Лежить таке собі зовсім попухле на току або на підлозі. Росіяни сказали б – «доходяга». Твар, як місяць вповні, сяє. Ледь вже поворушитися не годен. А Сидір його за ноги хапає й тягне.
- Дядьку Сидоре, дядьку Сидоре! Не руште, облиште. Я ще буду жити! – благає бідолаха тихим, кволим голосочком.
Та Сидір невблаганний.
- Та де ти там будеш жити?!
І тягне сердегу на хуру та кладе оберемком серед інших.
Та «гаття!» – до коней. І глухо торохкоче та пекельна підвода, сіпаючись на мерзлих подорожніх грудках, з верхом закладена мертвими та напівживими односельцями, невмолимо наближаючись до роз’ятреної ненажерної цвинтарної землі. «Впереди планеты всей!»
От і прабабу мою Устю той Сидір на свою хуру заволік.
Як я вже казав, вона відійшла в жнива, коли вже стало трохи легше з добутком бодай хоч якого-небудь харчу. За три тижні опісля смерті малої Ольці, найменшої татової сестрички. Вже не було в Усті сили їсти ту сіру, пісну лемішку, що її дочка, а моя бабця, Степанида закалатала з висівок нового врожаю. Горе, а не врожаю!
А ще навесні, у самий пік голоду, їздив селом фотограф з райцентру. А бабця кажуть до діда:
- Давай, батьку, зробимо карточку на згадку! Бо таки повмираємо.
От і зробили. Тепер висить вона у рамочці осьдо – над письмовим столом, прямісінько перед самими очима, ніби образ. На ній всі ще живі. Ондо – мала Ольця, біляве, високочоле, окатеньке янголятко, що сидить охлялим курчатком на руках бабці, схрестивши босі ніжки-патички, що жалісно стирчать з-під бахматого платячка з мереживним комірцем.
А за півстоліття з лихом до того на прощі у Лаврі Устя, моя прабабця з боку батька, ревно, навколішки відмолювала гріхи – свої та близьких – та щонайперше щиро благала Спасителя, Матір Божу та всіх лаврських мучеників, щоби спасли, оступили та оберегли щонайперше її сім’ю – чоловіка Атона та дочок, Степаниду, Килину, Хрисину та Танасю, що лишилися вдома, в далекому звідсіль селі. Та дали їм крепське здоров’я та добробут у обійсті.
Вочевидь, молитви баби Усті були почуті та подіяли – щодо певної частини рідні. Але не для неї самої та двох молодших дочок разом з родинами. Та ще для однорічної Ольці, її найменшої онуки та моєї несправдженої тітки.
Це, виходить, що в той страшний рік з семи душ родини мого діда вмерло лише двоє. Найменша та найстарша. Найслабші, певно тому й не витримали.
І це був чи найбільший «рекорд» нашого села! Бо бабини сестри, наприклад, Хрисина та Танася, всі пішли у цвинтарну глину разом із чоловіками та дітьми у тому страшному 33-тьому. Зо всіма діточками до одного, яких мали! Одна – троє, друга – четверо. Жодної душі не лишилося по обійстях. Ані кота з собакою, бо всіх переїли завгодя, перетрощили жилавими щелепами дощенту.
І я ніколи не забуду, що я та весь наш рід існує на цьому світі лише завдяки мішку бараболі. Єдиному мішку мерзлої, гнилої бараболі!
Бо дідо завбачливо закопав його під кущем калини, що росла за хлівом, трохи осторонь від купи гною.
Під калиною, в її затінку, як відомо, нічого не росте. Стирчить незаймана лише гола плішина землі. От дід Яків й прикопав туди той доленосний лантух бататових клубнів. Та добряче притоптав, щоб не дало взнаки, щоби не викликало підозри у активістів місцевого комнезаму та гицлів з держзаготівель, що нишпорили всюди. Нахабні, оскаженілі від безкарності щури! Озброєні метровими гострими залізними шпичаками на держаках, вони штурхали ними, де заманеться. Безжально вхромляли у стіни, в підлогу, в стріху, під мури, у землю, шукаючи по оселях та обійстях убогі схованки нещасних гречкосіїв, до останньої зернини безжально обібраних примусовою колективізацією «с обобщствлением личного имущества».
І якщо знаходили, то неодмінно безжально вигрібали все до останку. Не гербували навіть половиною склянки дерті, тобто товченої крупи, схованої за образом Спаса, у кутку дідової хати, щоб хоч чимось нагодувати нещасне дитинча, що кричить весь час, бо їстоньки страшенно хоче. Кричить, аж захлинається, допоки не охляне. А їстоньки – ані крихти насподі та ще стільки ж зверху!
Отже «пощастило» дідовій родині, як курам на Варчине весілля. Та напевно значно більше ніж, скажімо, сім’ї Желізняка на іншому кінці села.
Був то кремезний, похмурий чолов’яга, що жив з жінкою та малою дочкою у глухій, кривій вуличці за млином, біля ставу.
І коли в його хату довідалися комітетчики з’ясувати, чи є ще там живі чи не дуже, вони натрапили лише на самого хазяїна. Той сидів похнюплений на лаві, край столу, витріщившись невидющими очима кудись у сіре небо давно не метеної підлоги.
- Де твої жінка й дитина, Желізняче?
На що він якось дивно осміхнувся, підхопився на рівні і раптом знавісніло заволав щось незрозуміле, мов навіжений. Та потім опустився знесилений на лаву, та затулив зіщулений твар кулаками.
Комітетчики обшукали гуртом обійстя. Ані на печі, ані під лежанкою, ані в коморі з комірчиною нікого не було видно й близько. Порожньо було також і в хліві, і в погрібнику, і в льоху. Та коли почали шукати щільніше, то надибали великий зчорнілий чавуний баняк під лавкою. Такий звичайнісінький собі баняк, у якому завсігда варять борщ у печі або кулешку. Та на самому його денці лежали… дві пари людських п’ястуків, обрізаних по зап’ястя. Більші, дорослі, та значно менші, дитячі, зі скульченими судомно пальчиками.
Тітуня, коли розказувала про це, промовисто провела ребром долоні по другій руці.
- Осьдо, по сих пір, по кісточки!
Поки комнезами ошелешено зазирали в той баняк, передаючи його з рук у руки, неборака раптом підхопився та кинувся було в сіни. Та один з відвідувачів, наймолодший та найметкіший, тюпки наздогнав його та, вхопивши ззаду за плечі, повалив на долівку, зацибнув на нього верхи та притицьнув додолу.
- Ой, не тра, туваріщі! Ой, не тра! – заверещав ошаленілий людожер, мов колене порося.
Вони цупко зав’язали йому руки, стягнувши лікті ззаду, та ноги на гомілках двома вишиваними рушниками, що похапцем здерли з образів, та дали ще декілька болючих копняків у бжух та боки, щоби не репетував.
Так і невідомо, чи вбив Залізняк свою дочку та жінку, зарубавши сокирою чи прохромив грельми, чи вони самі повмирали від голодної смерті, бо його у той таки день в надвечір’ї забрали на бричці гепеушники, притьма викликані з району. В село він так більш ніколи не повернувся.
Але він з’їв їх обох, з’їв майже дощенту, намагаючись будь-що вгамувати невситиму плоть, яку безжально дер зсередини гострими пазурями нелюдський, по-звірячому лютий голод.
А от в місті було незрівнянно ліпше. В місті була робота та зарібки. Було доволі хліба, м’яса та мануфактури. В місті й знати не знали та не відали нічого про страшний голод, що лютував по українських селах, бо врожай увесь до останньої зернини був вивезений за особистим наказом товариша Сталіна на продаж клятим капіталістам за іноземну валюту. Бо потім цією ж вторгованою валютою треба було заплатити тим самим клятим капіталістам за механічне залізяччя на потреби істеричної індустріалізації. А ціною тих залізяк стали мільйони збавлених життів. Три чи чотири мільйони заморених на смерть. А може і всі шість чи навіть сім. Хто рахував? Та ніхто, бо припинили реєстрацію, коли кількість померлих ринула за край. Знову ж за наказом. Лише в нашому селі вигибіло більш як вісімсот душ. І це з двох тисяч населення.
І навколо – абсолютний, як то кажуть зараз, інформаційний вакуум та тотальне зомбування широких верств електорату Країни Рад.
Так, ви скажете мені, що то вже все відомі речі, що нав’язли у щелепах, як згіркла жувальна гумка, і годі вже без кінця торочити одне й теж саме, товкти без угаву у ступі цю чорнильну чорнуху, в яку й так «верится с трудом», бо вже прірва часу сплинула, чума-війна та інша купа лайна, і всі колись дамо дуба та рушимо коні, як не з голоду, то обов’язково попухнемо від булімії, бо зараз проблеми, пов’язані з переїданням значно актуальніші, ніж якийсь там абстрактний голод, відомий може десь в якійсь Ефіопії чи Зімбабве, та ще не відомо, що гірше, і таке інше…
Та я не можу. Не можу забути образ шестирічного хлопчати, що колись, потім може стане моїм вітцем. Вилицюватого, з запалими вуглинами оченят хлопчати, такого сухореброго, схудлого до самих костомах. Уявляю, як він скоцюрблений, навпочіпки порпається ручками-патичками у зогнилому картопляному лушпинні, щоб натрапити бодай хоч на манюсінький кавалочок чогось їстівного, щоб заткати хоч на мить ту ненаситну, як гусінь, зсохлу кишку.
Це вже потім, коли виживе, виросте, він здійснить свій квантовий стрибок з сільських козопасів у інженери столичного оборонного підприємства. Завдяки золотим рукам, успадкованим від батька, сільського теслі, та меткому розумові, гранично дисциплінованому фронтом та тилом.