Хмільницька міська рада врахувала пропозицію місцевої громадської організації ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС та повідомила про проведення спільних пам’ятних заходів у громаді.
- 25 квітня у Хмільницькій міській раді, 4 поверх, відбудеться засідання круглого столу – 14.00.
- 26 квітня біля пам’ятника хмільничанам-ліквідаторам наслідків аварії на ЧАЕС відбудеться пам’ятний захід з покладанням квітів – 11.00.
Довідково з джерел Українського інституту національної пам’яті:
Процес осмислення того, що відбулося в Чорнобилі у 1986-му, триває. Ці памʼять і розуміння важливі не тільки для України. Вони важливі для всього світу. З 2017 року документи Національного архівного фонду, які стосуються аварії на Чорнобильській АЕС, включені до міжнародного реєстру програми ЮНЕСКО «Памʼять світу».
Водночас, як розповідає дослідник Чорнобильської катастрофи Олег Бажан, основний масив архівних документів про аварію залишився у Москві – й він досі засекречений.
Зараз держава, яка ховає за сімома замками архівні документи та боїться історичної правди, окупувала Запорізьку атомну електростанцію – найбільшу в Європі та своїми діями погрожує новою ядерною катастрофою.
Що не підлягало розголошенню одразу після аварії у 1986 році? Передусім – характер і обсяги руйнувань. Засекречувалася інформація про склад суміші, яка була вилучена із зруйнованого реактора. Було засекречено діапазон дезактиваційних робіт та обсяг капіталовкладень на ліквідацію наслідків та консервацію четвертого енергоблоку. Засекретили і масштаби евакуації населення та статистику захворювань на променеву хворобу – багатьом із тих ліквідаторів, які отримали значні дози опромінення, в карточку писався «діагноз» вегето-судинна дистонія. До речі, пізніше ці записи значно утруднили цим людям можливість отримати пільги, передбачені законодавством. Тобто, під грифом «Цілком таємно» опинилося все, що хоч якось могло наштовхнути на те, якими виявилися масштаби катастрофи і що взагалі сталося в Чорнобилі.
Тож, коли іноземні журналісти почали бомбардувати радянський уряд запитами з проханням надати доступ до відповідної інформації, КГБ робило все, щоб «підкинути» свою «правильну» інформацію. Наприклад, коли приїхала знімальна група американського каналу СВS і захотіла поспілкуватися із пересічними громадянами, їм під виглядом перехожих «підсунули» перевдягнених агентів КГБ, які сказали те, що було потрібно. Це називалося «метод оманливого контакту». Інші агенти підміняли зразки ґрунту, які іноземні експерти намагатися вивезти із зони зараження для проведення власних радіологічних досліджень – це була ціла спецоперація. Агенти КГБ, які працювали в турфірмах чи в турагенствах, писали і поширювали замовні статті про те, що у нас усе гаразд і жодної небезпеки немає.
Від допомоги Заходу СРСР категорично відмовився, побоюючись, що в такий спосіб стануть відомі масштаби катастрофи. Хоча багато країн готові були допомогти, а українська діаспора організувала збір коштів на допомогу постраждалим. Водночас КГБ була дана вказівка активізувати своїх закордонних агентів і зібрати інформацію про те, які заходи вживалися в аналогічних випадках під час аварій на атомних електростанціях у Сполучених Штатах та Британії, а також зайнятися економічним шпигуванням, щоб запозичити передові технології і на їхній основі розробити щось своє. Власне, як це було з атомною бомбою.
Багато що тоді було зроблено не правильно: і ті ж демонстративні масові заходи та запізніла евакуація населення, які призвели до значного збільшення кількості людей із симптомами радіаційного ураження – лише в Києві після демонстрації було госпіталізовано більше двох тисяч, і серед них – 330 дітей. Це і провалена йодова профілактика, яку варто було проводити в перші 10 днів, але яка розпочалася тільки в 20-х числах травня, практично через місяць, коли більша кількість радіоактивного йоду або розпалася, або всоталася організмом і завдала йому шкоди. До речі, КГБ відзначало, що люди просто не знали, як і в якій кількості вживати цей йод, і були випадки йодового отруєння.
Головна проблема полягала в тому, що всі рішення приймалися на рівні Москви. Республіканські органи влади навіть не були посвячені в деталі загального плану з ліквідації наслідків. Їм була уготована місія виконавців – і не більше. При тому, що основний тягар ліквідації наслідків аварії ліг саме на Україну – а в 1986-1989 роках сума збитків складала 12,6 мільярдів доларів США. З часом витрати зменшувалися, але все одно вони були значними, і це також позначилося на загостренні стагнації економіки.
Як показала практика, ми виявилися просто не готовими до трагедії такого масштабу. Бо, з одного боку, Радянський Союз наче закликав боротися за мир і розповідав, що буржуазні країни готуються розв’язати третю світову ядерну війну. Але коли сталася аварія на ЧАЕС, то у нас не виявилосяні відповідних дозиметрів, ні іншої апаратури, а якщо й були, то не такої якості і не в таких кількостях, як треба.
Далася взнаки закритість радянської системи, де все будувалося на показушності, окозамилюванні та брехні. Партійне керівництво більше довіряло звітом КГБ ніж доповідним запискам фахівців, які давали свої пропозиції як боротися із наслідками катастрофи. Захід був готовий простягнути руку допомоги і зі спецобладнанням, і з технологіями, і з робототехнікою. Але було бажання впоратися із ситуацією самотужки, жодним чином не допустивши до інформації сторонніх, і це звичайно призвело до того, що вражених радіацією було на порядок більше, ніж могло б бути.
Ілюстративне фото – з архіву редакції.