“Давай, батьку, зробимо карточку, бо так і повмираємо”: щемлива розповідь нашого земляка Валерія Лозового про життя і важку долю його рідних

“Давай, батьку, зробимо карточку, бо так і повмираємо”: щемлива розповідь нашого земляка Валерія Лозового про життя і важку долю його рідних

Поділитись у соц мережі

Історія кожної сім’ї – це частина історії всієї країни, тому потреба в її вивченні ґрунтується на повазі до своїх предків. Ці знання необхідні хоча б для того, щоб не повторювати помилок представників свого роду, переймати їх досвід і хороші традиції.

Дуже багато людей мають потребу відчути зв’язок зі своїм корінням. Такий зв’язок потрібен перш за все для отримання внутрішньої сили і мудрості.

Художник і літератор  Валерій Лозовий достеменно знає про свій рід і досі зберігає ексклюзивні фото предків 1930-х років. А історія його родини, яка пережила страшні голодні 1932-1933 роки, була внесена в книгу «Пам’ять роду», яку було видано Українським інститутом національної пам’яті. У цій книзі зібрано  16 історій українських родин,  зокрема історії родин письменника та політв’язня Олеся Бердника, письменника і публіциста Сергія Плачинди; розповідь про бабусю письменниці Тетяни Лемешко, яка через геноцид втратила чоловіка та 11 дітей.

Родина Лозових. Фото 1933 року

«На фото, зробленому навесні 1933-го року, дідо мій – Яків Романович Лозовий, прабабця Устя, бабуня – Степанида Антонівна і їхні діти: дядько Василь, батько – Антон Якович, мала Ольця та тітка Ганя. Дідова родина буле серед «рекордсменів» села, бо у них під час Голодомору вмерло лише двоє – баба Устя і Ольця, якій ледь виповнився рік. Найстаріша і наймолодша. Бува й таке.

Дідо Яків народився у 1893 році у селі Воронинці (перейменовані згодом більшовиками на Воронівці), нині Хмільницького району Вінницької області. Найстарший син у родині Романа Лозового, де було тринадцять душ дітей. У 1914 році був мобілізований на фронт, де у 1916 році при Брусилівському прориві отримав поранення одразу в обидві ноги з кулемета під час атаки. Повернувся з госпіталю в село на милицях, але згодом викараскався та ходив навіть без ковіньки, лише строха накульгуючи. Згодом у справі НКВД було зазначено, що «під час Громадянської війни» він брав участь у петлюрівських загонах.

Був теслею і стельмахом. Тобто виробляв із дерева геть усе – від меблів до бричок. Мав із того фаху добрі статки та звів перед колективізацією нову хату. Дідо був щиро віруючою людиною. Не палив та пив чарку тільки на свято. Був письменний та любив на дозвіллі читати. Загалом то були книжки релігійного змісту – Біблія, Псалтир, Житія святих, тощо, яких в нього була ціла полиця. Коли часи погіршились, він переховував ті книжки в окремій торбі. Був якийсь час виборним церковним старостою та головою районної добровільної пожежної охорони, бо дуже тямив у дерев’яних конструкціях. Але вступати у комнезам чи партію йому й на думку не заходило. Хоча у колгосп записався, відчуваючи насування важких часів.

Пожежна добровольча команда. Уланів, 1936 рік. Виборний голова – Яків Романович Лозовий. Він у центрі, без шапки, з вусами, гладко зачісаний на пробір, вивищується – між чоловіком у великому пласкому кашкеті зліва та чоловіком у будьонівці та шкірянці праворуч.

На початку 30-х у нього стався конфлікт із одним з активістів місцевого комнезаму. Той припхався до хати і зажадав від бабці моєї Степаниди горілки. Та відмовила, і тоді комнезам ухопив рогача коло печі і намагався бразьнути ним по образах на стіні. Бабця вчепилася в держак рогача та здійняла ґвалт. На крик прибіг із шопи дідо та вхопив розбишаку за бебехи та викинув геть з обійстя, як паршиве цуценя. Той втік, але погрозив здалеку кулаком.

А в Голодомор вдалося вижити завдяки мішку мерзлої, гнилої бараболі, що закопав дідо Яків за хлівом, коло гною. Там комнезами  його не знайшли. А от родини бабиних сестер Христини та Танасі, також по шість-сім душ, вигибіли геть до ноги! Їздив по селі фотограф-єврей з Уланова. А баба кажуть до діда: «Давай, батьку, зробимо карточку, бо так і повмираємо!».  От і зробили…

А в квітні 1938 року до хати знадився наряд НКВД – за доносом місцевого комнезаму. Діда мого, ветерана-інваліда Першої світової, людину освічену й криштально чесну, заарештували та забрали спочатку в райцентр, а згодом повезли невідомо куди. Бабці відмовили: «Десять років без права переписки!» Вона не знала, що це означало, і все життя чекала на діда. Гадала, що він десь у Сибіру та колись має повернутись. Тато та його брат із сестрою отримали тавро «діти ворога народу».

Уже після смерті бабці, у часи Незалежності, директор школи Микола Дорош, діда якого спіткала така ж доля, добувся до обласного архіву ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, де з’ясував усі обставини справи. Його та мого діда стратили – розстріляли у вінницькій в’язниці – лише через місяць після арешту за вироком сумнозвісної «трійки» НКВД.

Хочеться ще два слова сказати про тітку Ганну, батькову старшу сестру. Під час окупації її забрали до Німеччини гастарбайтером, де тяжко працювала чорноробом на металургійних заводах Лотарінгії, утримувана у цивільних таборах. Потім, визволена американцями, вона опинилась у Франції, під Парижем. Її навіть сватав француз, заворожений її красою та не потомною робучкістю. Але серце рвало її додому – до неньки з братиками, до рідного села…

З Марселя пароплавом вона добулася до України і потрапила у нелюдські умови вже світського табору «для перемещенных лиц» під Новоград-Волинським – у чистому полі, за колючим дротом, під прицілом вертухаїв  з червоними зірками на лобі. Ледь не померла від кишкових хороб та застуди, та доля змилувалася над Ганнусею, і вона повернулася додому – догризати лікті у 1947-му і гнути спину на колгоспних ланах.

І все життя – ота проклята нишком бурякова ланка та сапа з держаком, натертим мозолястими руками до лакового лиску. Закріплені особисто гектари. З весни їден раз підгорнути, а потім ще раз двічі прополоти до осені. А потім ще копати вручну та дерти на купу. І так кожен кущик лапатої гички, кожну бокату бора чинку, котра потім піде на цукор, «белое золото Страны Советов, залог ее экономического могущества».

Але насправді тітуня, незважаючи на нелегке життя, була людиною веселої вдачі. Неймовірно гуморна та дотеплива – з безліччю приказок, притч та казок, цікавущих оповідок та захопливих спогадів. З цілою хурою унікального лексичного добра. Достеменний вояк Швейк у спідниці. Саме її та бабину мову я палко бережу, пересипаючи свою писанину діалектними формами наших місць. Бо щиро поціновую те, як справдешній скарб та непідробну автохтонність» – з книги «Пам’ять роду».

Свято колективізації. Село Воронівці. 1930 рік

Валерій Лозовий розповідає про своїх предків з великою любов’ю. Зберігає все до найменших дрібниць, аби і далі розповідати людям про важкі часи колективізації, страшні роки Голодомору та неймовірну витривалість, незламність  українського народу.

Варел Лозовий  (Лозовий Валерій Антонович)  народився в Києві, на Подолі 7.06.1959 року в  сім’ї робітників та службовців. Батько Антон Якович Лозовий (1927-2011) – уродженець с. Воронівці Хмільницького району Вінницької області. Мати Людмила Миколаївна  Лозова (дів. Федоренко) (1928-2020) народилася на Подолі в м. Києві.

Освіта – архітектурний факультет КНУБА (КІБІ, КИСИ).

Працював з 1976 року – продавцем радіотоварів, будівельним експедитором- вантажником, двірником, палітурником, художником-оформлювачем, газетнимхудожником, викладачем малювання, журналістом з науково-популярної тематики, екскурсоводом, кінокритиком, арт-критиком, літературним критиком, літературним та художнім редактором тощо.  Художник – графік та живописець. Відбулися його три персональні виставки в ЦБМ, ЦБА та галереї  «Ірена».

Мистецвознавець, архітектурознавець та краєзнавець.  Член-кореспондент Міжнародної академії фронтальних проблем ім Є.В. Золотова – МАФП (IAFP). Брав участь у закордонних експедиціях МАФП. Інструктор внутрішніх стилів ушу і цигун у Всеукраїнській асоціації традицій та культури  Китаю «Чжен Гунфу».

Двомовний літератор – український та російський. Учасник міжнародних літературних тапоетичних фестивалів. Автор книг віршів та прози з авторськими ілюстраціями ірепродукціями: «ТЕЗАУРУС-1», Мелітополь, 1995; «ТЕЗАУРУС-2», Мелітополь, 1995; «АКВАРЕЛИКТ» Київ, 2003; «СПИН ОЗЫ», Москва, 2004; «ЗОЛОТОЙ ЭЛИКСИР», Москва, 2004; «СПИНОЗАВР-РЕКС», Москва, 2007; «БЕЗ Б.», Москва, 2007; «СПИНОЗАВТРА», Москва, 2007.

Друкувався у вітчизняних та закордонних журналах та альманахах «КОВЧЕГ», «COLLEGIUM», «ГРАФФИТИ», «Соты», «А.С.С», «А+С», «СОЮЗ ПИСАТЕЛЕЙ», «Дети Ра», «ЧЕРНОВИК», «ФИГУРЫ РЕЧИ», «Склянка часу», «ЄВА», «ЗООдруг», «СУБ РОЗА», «Антологія російської поезії України» та ін. Співредактор журналу «КОВЧЕГ». Співавтор і літературний персонаж   книг Сергія Соловйова «КНИГА», «ДИТЯ» «Я», «КРЫМСКИЙ ДИВАН» та ін.

Брав участь у Помаранчевій Революції та Революції Гідності в лавах протестувальників. 20 лютого 2014 року, у «розстрільний четвер», перебував на Майдані Незалежності. Включений зі спогадами до збірки «МАЙДАН, СВІДЧЕННЯ. Київ 2013-2014» том 1, «Дух і Літера», 2016.

Алла Корнієнко.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *