32-х німецьких солдатів взяв у полон у одному бою юний боєць з Клітищі (нині село Порик) Андрій Яременко

До 75-ї річниці перемоги над нацизмом ми продовжуємо цикл розповідей про Героїв-фронтовиків Другої світової війни з Хмільницького району. Сьогодні до Вашої уваги – історія та подвиг Андрія Яременка з села Клітищі – нині село Порик.

Андрій Яременко народився 6 грудня 1926 року в селі Клітищі (Порик) у селянській сім’ї.
У 1941 році закінчив сім класів місцевої семирічки. Під час окупації села німцями Андрія Яременка декілька разів забирали на примусові роботи до Німеччини, але по дорозі він тікав.
У березні 1944 року радянські війська звільнили село від окупації, і 20 квітня цього ж року Яременка призвали до лав Червоної армії. Спочатку був курсантом школи молодших командирів при 353-му запасному стрілецькому полку в м. Владимирі. У серпні 1944 року їхній полк відправили на фронт. Воював на 1-му Українському фронті, у 3-й танковій армії 70-ї механізованої бригади. Служив кулеметником.
12 січня 1945 року вперше взяв участь у бойових діях у складі танкового десанту. Це були бої на Сандомирському плацдармі. Кавалер трьох медалей «За відвагу». Першу медаль «За відвагу» Яременко здобув за прорив другої лінії оборони Сандомирського плацдарму. Другу медаль – за виконання завдання з розвідки позицій німців і взяття в полон 32 німецьких солдатів.
Третю медаль «За відвагу» Яременко здобув за бої на річці Нейсе на території Німеччини. День Перемоги зустрів у боях за Прагу.

Занесений до Книги пошани Хмільницької районної організації ветеранів України з нагоди 65-ї річниці перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.
Андрій Яременко покинув світ 17 червня 2018 року… Із дружиною виховав двох доньок та двох синів, мав 9 внуків і 14 правнуків.. Нині у рідному селі живе одна донька та онучка Героя-фронтовика.

Спогади  Андрія Григоровича Яременка, що зібрали та упорядкували Коваль П. Ф., Коваль О. П. у праці: “Моє рідне село Соломірка. Клітище”

– Я народився 6 грудня 1926 року в селі Клітищі. Батьки мої працювали в колгоспі хліборобами. У шість років пішов у місцеву семирічну школу. Пам’ятаю, це були дуже важкі роки. Почалась колективізація. Найважчі роки – з 1931-го по 1934-й. Сіяли без тракторів. Всім було важко, але працювати треба було завжди.

У школу ми ходили у дві зміни, дітей було дуже багато. А зараз їсти є що, а дітей немає в селі. На великій перерві нам варили галушки. Школа мала поле, на якому сіяли гречку. У господарстві школи було пару коней, якими оброблялося поле.

У селі стояла хата-патронат для дітей сиріт. Їм держава видавала чоботи, одяг. А я ходив, дивився і думав: «От якби мені такі!» Допомогу давали тим сім’ям, батьки яких працювали в колгоспі. Ті, хто не лінувався, то вижили. А ті, що чекали і дивились, де вкрасти, – погано закінчували. Хто пішов у колгосп, то в сім’ї залишали корову. З колгоспу давали муку, вивозили на поле їсти. Малі діти на той час були в яслах, а діти віком з 10 років були зайняті: пасли гусей, лошат, коней. Не шукали курива і наркотиків, хоч і сіяли мак, льон і коноплі. І нікому в голову  дурного не приходило.

У ці часи з їжею було важко. М’яса не було, але люди виживали. Пекли пампушки з суміші сушеного листя липи і медунки. Ці люди не труїлися, а були й такі, що з голоду нахапаються будь-чого і помирають. Одного разу моя мати назбирала в березині підвишників та й висипала на лавці коло вікна. Побачивши їх, сусід накинувся і почав їсти. Мати запропонувала підсмажити, але він не слухав. Через деякий час від такого непомірного харчування він помер.

У селі лікарів не було, люди були слабкі і часто вмирали. Трохи пізніше, в 1934–1935 роках, селяни почали ходити у Вінницю по хліб. Чоловіки збиралися юрбою і йшли лісами до міста, але знаходились й ті, які робили засідки і відбирали по дорозі хліб. Це був нелегкий маршрут. І мій батько, пам’ятаю, приніс 5 буханок хліба і більше не пішов. У Вінниці в той час давали по одній буханці в день. Потім і в нас з’явився хліб – возили з Хмільника і продавали: житній по 1 руб. 33 коп., а пшеничний –  1 руб. 55 коп.

Почалась війна. Багато людей було таких, що з приходом німців кричали «Ура!». У кого була земля, то думали, що хазяйнуватимуть. З колгоспів назад все позабирали і розтягнули. У жнива, 15 липня, німці зайшли в село. Спочатку в Курилівку, а на наступний день – у  Клітище. Німецька комендатура видала наказ про повернення в колгоспи всього майна. Як зібрали урожай, наш батько віддав свою частку. Селяни вивозили каміння, пісок для будівництва доріг під керівництвом німців. З нашого колгоспу було відправлено три підводи людей на будівництво дороги з Немирова на Гайсин, у тому числі й мене. Там працювали й наші полонені. У 1943 році німці забирали хлопців і чоловіків на примусові роботи до Німеччини. Одну колону загнали на Румунію, іншу, в якій був і я, в кількості 1200 чоловік за Станіславчиком Жмеринського району перестріли і врятували партизани.

У березні 1944 року нас розподілили по міських військкоматах. За розподіленням мене відправили в місто Владімір (за Москвою), де служив курсантом школи молодих командирів при 353-му запасному стрілецькому полку. Через три місяці навчання всіх хлопців 1926 року народження було відправлено на фронт. Воював на 1-му Українському  фронті, в 3-й танковій армії, 70-й механізованій бригаді (мотопіхота). Служив кулеметником. Перед кожним наступом було розподілення по 6 чоловік на кожну броньовану машину. У січні 1945 року нас відправили в місто Перемишль, Польща. Тут я вперше взяв участь у боях у складі танкового десанту. Це були бої на Сандомирському плацдармі, за які я отримав дві медалі «За отвагу». Третю медаль «За отвагу» я отримав за успішне виконання завдання по розвідуванню позицій ворога і взяття їх у полон. Ми в числі чотирьох бійців на чолі з молодим лейтенантом Кановим натрапили на будівлю з німцями. Коли вони повиходили з хати, наші бійці кулеметом відсікли їм шлях до будинку. Командир кинув гранату. Вцілілі німці здалися в полон. Як ми потім підрахували, їх було 32 чоловіки. У цій бойовій операції був поранений наш командир, якого ми доставили в частину.

На шляху до Дрездена на території Німеччини брав активну участь у прориві оборони на річці Нейсе. День Перемоги зустрів у боях за Прагу. Воювали за свободу Чехословаччини. У квітні 1947 року за допомогу у визволенні президент Республіки Чехословаччини нагородив усю гвардійську механізовану дивізію чехословацькою медаллю «За хоробрість».

Після війни до 1950 року продовжував служити в Центральній групі військ у Чехословаччині, Австрії, Угорщині. Був командиром гармати у званні  старшого сержанта. Лише через рік після офіційного звільнення в запас зміг приїхати додому – тому що не була підготовлена заміна. Закінчивши курси механізаторів, працював у рідному селі комбайнером до виходу в 1986 році на пенсію. За час праці моє ім’я неодноразово заносили на колгоспну Дошку пошани.

Архивная справка:
Сообщаем, что в картотеке учета награждений значится: ст. сержант Еременко Андрей Григорьевич, 1926 года рождения, оруд. номер 640 истребительного противотанкового артиллерийского полка, награжден:

− медалью «За отвагу» № 1970835 приказом 70 мех. бр. № 04/н от 28.01.1945 г.

− медалью «За отвагу» № 1970845 приказом 70 мех. бр. № 05 от 31.01.1945 г.

− медалью «За отвагу» № 3220674 приказом 640 ИПАП  № 09/н  от 04.05.1945 г.

Награды вручены.

Нагороди:

ордени Вітчизняної війни ІІ ст., «Знак Пошани», «За мужність» ІІІ ст., медалі «За відвагу» (три), Чехословацька медаль «За хоробрість», «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.», «Захиснику Вітчизни», медаль Жукова, «Ветеран праці».