15 лютого вшановують учасників бойових дій на території інших держав, у православних храмах освячують воду, а 102 роки тому в Україні прийняли Закон про мову

Spread the love

Щорічно 15 лютого в Україні відзначають День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Офіційно дата була встановлена в Україні 11 лютого 2004 року указом Президента України на заміну радянському Дню пам’яті воїнів-інтернаціоналістів.

Афганська війна була останньою з великих імперських авантюр Радянського Союзу. І сьогодні – 32-а річниця з дня виведення військ з території Афганістану.

Ця війна уже давно відійшла в минуле, але в людській пам’яті вона буде жити вічно, тому що її історія написана кров’ю солдатів, сльозами та горем дружин, матерів, дітей.

15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив афганську землю — війна була програна. Згідно зі статистикою, в Афганістані загинули 4 тисячі українців. 72 українських воїни зникли безвісти. Майже 3 тисячі матерів втратили своїх синів, півтисячі жінок стали вдовами, 711 дітей – сиротами.  З Вінницької області у Афганістані проходили службу 3193 земляки. Загинуло — 143, з них троє пропали безвісти, 182 — отримали поранення, 116 — повернулись інвалідами.

У Афганістані загинули наші земляки-хмільничани – Петро Бондарчук з Голодьок, Микола Голюк з Кривоший, Віктор Парсяк з Скаржинець, Юрій Гуменюк з Сьомаків, Олександр Томчук з Осичної, Віктор Гнатюк з Чепелів, Олександр Грицик з Лозни, Сергій Кубишин з Софіївки, Володимир Красуцький із Кустівець. Вічна їм пам’ять!

Крім афганців, цього дня вшановують і інших військових, які брали участь у різних війнах в часи СРСР та незалежної України. У період незалежності в миротворчих операціях за межами країни загинуло 49 військових.

З самого початку війни на сході України тисячі афганців та ветеранів інших війн добровільно виступили на захист рідної землі від російських загарбників.

У цей скорботний день Україна схиляє голову перед своїми синами, що воювали та загинули в 16-ти країнах світу.

На сороковий день після свята Різдва Христового, 15 лютого, православні українці святкують Стрітення Господнє. Саме на 40-й день після народження Діва Марія і Йосиф принесли Христа до Єрусалимського храму. Слово «стрітення» означає «зустріч», – зустріч зі Спасителем нашим Ісусом Христом.

В народі Стрітення – це перехідний місток від зимового до весняного обрядового циклу.  В церквах до цього дня зберігалися ялинки. Зранку цього дня віряни поспішали зі свічками до церкви, щоб освятити. Потім тими свічками підкурювали хворих людей, худобу. Влітку ці свічки засвічували перед образами під час грози – на її відвернення. Такі свічки називали ще “громничими”.  Після освячення, повернувшись додому, люди запалювали освячену свічку, щоб весняна повінь не зашкодила посівам і щоб мороз дерева не побив. В цей день святили також і воду, яку берегли весь рік – нею натирали хворі місця. Цією іодою кропили худобу, вулики. Нею виряджали у далеку дорогу.

Цього дня селяни навіть ворожили. Але таке  “ворожіння” то більше схоже на близькі селянинові весняні турботи. Увечері надвір селяни виставляли миски зі збіжжям. Котре з виставленого насіння буде більше вкрите вранці росою, те краще й сіяти: дасть більший врожай.

Цього дня побутують і народні прикмети:

  • 15 лютого відлига — весна буде ранньою і теплою; холод – весна холодна; випаде сніг — до затяжної, дощової весни.
  • На Стрітення сніжок — весною дощик.
  • Сніг мете через дорогу — буде пізня весна, а коли не мете, то рання.
  •  Займатися важкою роботою, сумувати, а також подорожувати і відправлятися в дорогу сьогодні не можна.
  • Не можна класти гроші на кухонний стіл — таким чином можна прогнати удачу з дому.

15 лютого 1919 році Українська Національна Рада у Львові прийняла закон про вживання української мови в державних установах.

Закон “Про використання мови у внутрішньому і зовнішньому урядуванні державних влад і урядів, публічних інституцій і державних підприємств у Західній області Української Народної Республіки”, постановив, що державною мовою ЗОУНР є українська мова.

Українську мали вживати у внутрішньому та зовнішньому урядуванні всі державні влади й уряди, публічні інституції та державні підприємства.

Законно визнаним національним меншинам дозволяли усно і письмово використовувати їхні рідні мови в урядових відносинах з державною владою та урядами, публічними інституціями й державними підприємствами. Державна влада брала на себе відповідальність знати мови для співпраці з громадянами.

Усі закони мали публікувати українською, польською, німецькою та їдишем.

Джерела: АрміяINFORM, Gazeta.UA, навчальний посібник “Українське народознавство”.

Ілюстративні фото – з відкритих інтернет-джерел

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *