101 рік з дня народження подільського месника, легендарного земляка під псевдонімом “Базиль”: маловідомі факти про уродженця Хмільницького району Василя Порика

Spread the love

17 лютого 1920 року у селі Соломірка (нині село Порик Хмільницького району), в українській селянській родині народився подільський месник, знаний не лише на теренах української землі. Наш земляк Василь Порик – активний учасник руху опору на теренах Франції упродовж Другої світової війни, командир партизанського загону, що боровся проти нацистських окупантів, лейтенант Червоної Армії, Герой Радянського Союзу (1964 року, посмертно). В честь нашого легендарного земляка назвали село, де він народився, вулиці в містах Вінниці та Києві, ім’я Василя Порика носить Бобринецький сільськогосподарський технікум, в рідному селі відважному партизану-підпільнику встановили погруддя.    Французи вважають нашого земляка своїм національним героєм, однак саме завдяки французьким небайдужим громадянам, їх Уряду українці змогли дізнатися про мужнього “лейтенанта Громового”, “Базиля”, – за такими партизанськими псевдонімами був відомий наш земляк.

Тож перед 101-ю річницею з дня народження згадуємо славетне ім’я  нашого земляка Василя Порика. Про невідомі раніше спогади, цікаві історичні факти й життя відомого земляка розповіла директорка Історичного музею імені Василя Порика  Тетяна Маценко.

  • Понад 5 тисяч представників Українського Національного Союзу у Франції брали участь у боях з німецькими  військами. У відповідь на гітлерівські репресії тисячі українців взяли участь у французькому Русі Опору.Достеменно відомо, опинившись в нацистському концтаборі «Бомон», Василь Порик був одним із керівників підпільного антинацистського комітету, організував втечі в’язнів, зривав видобуток вугілля та здійснював диверсії на важливих об’єктах. Зокрема, у ніч на 22 квітня 1944 р. партизанський загін під його командуванням розгромив табір «Бомон». Василь Порик був одним із 10 членів центрального комітету, що об’єднував близько 20 регіональних підпільних комітетів радянських військовополонених, які діяли на півночі й заході Франції та в Бельгії.Подільський месник  на французькій  землі проявив себе талановитим і досвідченим пропагандистом. В день взяття Бастилії, в різних містах північної Франції  були організовані мітинги і демонстрації партизан на чолі з Василем Пориком.Про Порика заговорила вся Франція, як про  найсміливішого і найхоробрішого учасника Руху Опору. Та якими були дитинство і юність Василя Порика? Як формувався характер героя? Ось що розповідали про це близькі та рідні.    Сільська вчителька, Ніна Іванівна Соколова пам’ятала його як жвавого білокурого хлопчика з ластовинням на обличчі та сяючими очима.

    «Вася сидів на другій парті біля вікна,- згадує Ніна Іванівна – під час уроків його не було чутно. Хлопчик завмирав на сорок п’ять хвилин, та тільки роздавався дзвінок на перерву, Вася перетворювався. Він першим вибігав на вулицю. За ним, перестрибуючи через парти, спрямовувалися до виходу інші учні, і тоді шкільний двір заповнювався шумом, криками. Тут йшла «війна». Дивитися на гру дітей  було весело і цікаво. У ці хвилини обличчя Васі , що був за командира, ставало серйозним, очі горіли вогнем. Мені подобався цей войовничий дух підлітка, його сміливість».

    Ріс Вася допитливим, жадібним до знань хлопчиком,— згадує мати героя Катерина Сильвестрівна. — Тільки-но навчившись читати, він шукав в книгах, журналах розповіді про всякі премудрості життя, про різні материки, моря, океани. Бувало, розмріється і забирають його кораблі в невідомі країни. Але частіше його допитливість набувала практичний сенс. Трохи з’явиться що-небудь нове в селі, Вася тут як тут. Все йому треба знати, бачити, вміти.»

    Закінчивши семилітку, в 1935 році Василь Порик вступає до Бобринецької сільськогосподарської школи рільництва, що на Кіровоградщині. Зокрема, в характеристиці технікуму на подолянина зазначено, що він був витриманим, дисциплінованим і висловлено сподівання, що Василь в майбутньому буде надійним захисником нашої Батьківщини. А в своїй автобіографії, написаній 4 лютого 1938 р., Василь Порик зазначив: «Давно мрію стати захисником рідної Батьківщини. І тому з великим бажанням піду у військове училище».

         Документи, документи… Але жоден з них не зафіксував того хвилювання, що довелося пережити дев’ятнадцятилітньому Василю Порику. Він твердо вирішив, що буде тільки піхотинцем. Та коли переступив поріг кабінету військового комісара, той, сказав:

    • Ну, товаришу Порик, підеш в училище військових механіків,− Василь стояв струнко, тільки пальці рук злегка тремтіли.
    • Товаришу майор, я, звичайно, все розумію. Але хочу в піхоту. Важко сказати, що саме примусило комісара зробити виняток для цього хлопчини. Може щирість його слів, вогники наполегливості в очах, а може інтуїція старого воїна.
    • Хай буде так. Поїдеш до Чорного моря, в Одеське піхотне училище, − сказав військовий комісар.

    І в червні 1938 р. мрія Василя Порика здійснилась. Він з неабияким поривом вступає до Одеського військово- піхотного училища ім. Ворошилова, де перебуває до березня 1940 р. З перших днів навчання стає відмінником бойової і політичної підготовки, а через 3 місяці – командиром відділення. На той час Друга світова війна була вже в повному розпалі і все ближче наближалась до кордонів України. Державі потрібні були військові кадри, тому через деякий час два батальйони курсантів Одеського піхотного училища відправляють в Охтирку, а потім в Харківське піхотне училище. І тут він звертає на себе увагу своїми успіхами: за час навчання отримує 49 подяк від свого командування.

    Ось що розповідає про Порика однокурсник Григорій Антонович Марченко, полковник, старший викладач Академії ім. М.В.Фрунзе:

    «Василь Порик був командиром нашого відділення, потім помічником командира взводу . Навчався відмінно і був прикладом для кожного з нас. Займатися тоді доводилося по десять – дванадцять годин на добу. Значну частину часу ми проводили на навчаннях, в походах. Було дуже важко. Але Василь, міцний, кремезний, наче скроєний з металу, не знав втоми. Його широке обличчя завжди посміхалося. Здавалося, сама природа наказала йому бути військовим. Твердість його характеру і доброта душі особливо яскраво проявлялися в найважчі періоди курсантського життя. Було в Порика природне поєднання вимогливості до людей и турботи про них».

    Згадує про Василя і однокурсник Молла Абдурамян Абдулайович:

    «З Васильом Пориком я два роки навчався у військовому училищі, в одному курсантському взводі. Термін достатній, щоб добре пізнати один одного. Він був помічником командира взводу, а я командиром відділення ; ми були близькими друзями. Потоваришували ми швидко, тому що обидва захоплювалися спортом, були енергійні, рухливі, любили жарти. Але Василь силою і енергією особливо відрізнявся . Двопудові гирі він підкидав у повітря десятки разів і ловив їх на льоту з такою легкістю, як ніби це були звичайні яблука. Ці ж гирі Василь міг легко віджимати багато разів. Любив він снарядну гімнастику, стрільбу, добре ходив на лижах. Взагалі був дуже витривалий, невтомний в походах і навчаннях. І завжди допомагав товаришам. Ми, курсанти, були доволі загартованими людьми, але морально-фізичні можливості були неоднаковими, і це особливо проявлялося в походах під час навчань. Були хлопці фізично слабші, швидше втомлювалися і Василь уважно стежив, хто як іде, як дихає, як себе почуває. Помітить, що хтось втомлюється, підійде, візьме ручний кулемет або коробку з дисками, у кого гвинтівку і несе кілька кілометрів, даючи можливість ослабленому відпочити. Я і сам фізично був непогано загартований, але завжди дивувався, звідки береться стільки сили і енергії у Василя. Він був простим, веселим, товариським і в той же час вимогливим командиром. За всі ці якості товариші любили його».

         Як зазначив Андре П’єрар – учасник Руху Опору у Франції, – Василь був одним з найчудовіших людей серед усіх громадян, яких йому доводилося зустрічати під час війни. Однак він був, як і сам це визнавав, солдатом серед солдатів. Без підтримки інших його подвиги були б неможливі.

    Пам’ятник, що його встановили українці на цвинтарі в Енен-Льєтарі, по суті є пам’ятником усім  борцям за Свободу, які далеко від своєї Землі довели самопожертвою, що свобода не має меж.

Як засвідчують ЗМІ та друзі з Франції біля пам’ятника  проводяться мітинги та патріотичні заходи.

До 100-річчя героя у Франції на честь Василя Порика відкрився черговий меморіал – ландшафтний парк у місті Гнете (департаменту Па-де-Кале).

За участі учнів початкової школи імені  Ф. Бюїссона, також їхніх батьків та вчителів було відкрито меморіальну дошку на честь Василя Порика. Її встановили біля паркінгу та майбутнього парку-саду. Ландшафтний сад буде названий ім’ям українського борця Руху Опору. Крім того, розташований поблизу спортивний комплекс також  названо на його честь.

                     

Завдяки співпраці музею з істориком Кам’янець-Подільського університету ім. І. Огієнка Юрієм  Клімчуком встановлено зв’язок з місцевою владою Гнете та родиною Порика в Україні.

Алла Корнієнко.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *